Санькя

Сашко не зважився ввiйти до хати, де лежав дiдусь, i пройшов за бабусею на кухню – вона одразу, за гарною сiльською звичкою, почала готувати – без розпитувань, усьому своя черга.

На кухнi горiла слабка лампочка. Усе було засиджено мухами, i коли бабуся ввiйшла, кiлька мух беззвучно злетiли. Трохи покружлявши, мухи знову спокiйно сiли – вони були ситi й млявi.

Бабуся тихо говорила про синiв – у неi було три сини – Сашкiв батько й два Сашкових дядьки, один з яких був Сашковим хрещеним.

Першим помер наймолодший, Серьожа – розбився на мотоциклi, п’яний був. Два роки тому, улiтку, у п’янiй бiйцi загинув Сашкiв хрещений, Микола, вiн був середнiм сином. Його поклали поруч iз молодшим братом.

А пiвтора роки тому в мiстi, звiдки приiхав Сашко, помер Сашкiв батько, Василь. Вiн був найосвiченiшим у родинi, викладав в iнститутi, але теж пив, причому пiд кiнець пив зле й безпробудно.

Сашко привiз батька у трунi узимку – дорога була жахлива… згадувати про ту дорогу було нестерпно.

– Я ото двiр приберу й прийду до дiда, – розповiдала бабуся. – «Дiду, чи правда, Василь помер?» – питаю, – думаю, у снi приснилося. «А то, бач, неправда!» – каже… Як же вiн помер, Санькя?…

Сашко сидiв за столом, накритим старою клейонкою, i м’яв у пальцях сигарету.

Бабуся тихо говорила:

– Сяду бiля вiкна й сиджу, сиджу… Думаю, якби хто менi сказав: iди тисячу день, босонiж, у будь-яку зиму, щоб синiв побачити своiх, я б пiшла.

Бабуся говорила спокiйно, i за словами ii стояв чорний жах, та сама, майже немислима самотнiсть, про яку зовсiм недавно думав Сашко, – самотнiсть, що вiдкрилася iншим своiм боком, – величезним, але позбавленим вiдлуння. І вона не озивалася нiяк, на жоднi голоси.

– Як же це, Васькя так багато книг прочитав, хiба в жоднiй книзi не написано, що горiлку не можна пити? – запитувала бабуся в Сашка, не очiкуючи на вiдповiдь.

Сашко мовчав.

– І що тепер – лягли всi й лежать. Нiколи бiльше не встануть, горiлки не вип’ють, нiкуди не поiдуть, слова нiкому не скажуть. Напилися. Ми з дiдом думали – ляжемо поруч iз молодшим сином, а Колькя й Васькя в нашi могилки вляглися. Нам i лягти тепер нiде.