Санькя

Усе було далеким.

Водiй пiд’iхав до свого будинку.

– Дiйдеш? – чи то запитав, чи то просто, без усякого питання, заявив вiн.

– Дiйду, – сказав Сашко, постаравшись, щоб вiдповiдь не пролунала дещо принизлово (вийшло погано), i вилiз iз машини. Грошi за дорогу Сашко вiддав ще в мiстi. Вiн розiм’яв тiло й по зовсiм звечорiлiй вуличцi рушив до рiдного дому.

Дорога була спаскуджена й брудна. З iнших будинкiв дрiбне смiття, недоiдки, помиi викидали й вихлюпували прямо в канави надворi – кури скльовували, що могли склювати, решта тихо пiдгнивала.

Сашко остерiгався канав – угадуючи iх по запаху й по неприемнiй м’якостi вологоi пiдгнилоi землi.

Шлях до будинку на сусiднiй вулицi вiн вирiшив зрiзати, пройшовши городом. До того ж, щоб не було так нудно, краще було пiдiйти до будинку непримiтно, заднiм двором, поступово поринаючи в непривабливе запустiння.

Вiн звернув на стежку, ноги розповзалися в грязюцi. Сашко змахнув руками й тихо вилаявся…

Дарма Сашко берiгся грязюки – пiшовши городом, вiн усе одно загруз, вимазався й останнi метри до хвiртки брiв, приречено ступаючи в чорну гущавину.

«Чи не забув ти, як вiдсунути засув?» – спробував Сашко пiдбадьорити, розворушити себе. Вiн ледь просунув руку в щiлинку хвiртки (у дитинствi легше виходило – тоненькою лапкою) i зрушив клямку.

– Не забув! – пошепки вимовив Сашко, натужно зобразивши для самого себе власну радiсть: останнiй раз гойднув, начебто гойдалку, свiй нiкчемний настрiй, але не було нi радостi, нiчого.

– Не забув, – ще раз повторив вiн уголос, i ця фраза вже не стосувалася будь-чого, просто треба було щось вимовити, закриваючи хвiртку й рухаючись по двору, серед двох занедбаних немiчним дiдом сараiв i клунi.

Далi розташовувалося стiйло, де бабуся вже рiк не тримала козу, три роки там не було свиней, i десять рокiв, як звiдти провели в останнiй шлях корову Доманьку. Зi стiйла не доносилося жодних ознак життя, не було запаху гною, жодна волохата душа не переступала там копитцями, нiхто не жував, галасливо дихаючи й лякаючись Сашкових крокiв. Пахнуло тiльки вогкiстю й брудом.

Сашко тужливо глянув на дiм – маленькi вiконця були темнi. М’яко, сторожко ступаючи, вiн пройшов повз сухий паркан – той саме височiв праворуч, i червоно-цегельну боковину будинку, яка хмурнiла лiворуч, i чомусь зупинився на розi – за ним саме були вхiднi дверi будинку. Бiля входу був ганок, Сашко пам’ятав його й уже знав, що бабуся сидить на лавцi, склавши м’якi, втомленi руки на колiнах.