Санькя

Нутро бардачка з вiдламаними дверцятами, куди Сашко двiчi укладав сiрники, якi постiйно випадали, але потiм кинув коробки бiля важеля перемикання швидкостей. Щетина водiя.

У водiя в селi тихо догнивав будинок.

У Сашка в селi жили дiдусь i бабуся, батьковi батьки. Вiн не бачив iх бiльше року. Нi восени, нi взимку, нi навеснi – хiба тiльки в теплому й сухому травнi – до села було майже не проiхати. Хiба що на тракторi. Рiдко хто наважувався вiдправитися в дорогу на iншому транспортi.

Курити бiльше не хотiлося, сигарета не скорочувала – як звичайно – дороги, але нудно, несмачно тяглася разом з дорогою, i попiл – коли машина билася об ребра вузькоколiйки – падав на штани, i водiй косував на те, як Сашко збивав iз себе iскорки.

«Мудак!» – вилаявся Сашко, жалiючи пропаленi штани, i викинув недопалену сигарету у вiкно.

Сашко з’iхав по сидiнню, розташувавшись майже напiвлежачи, розставивши для стiйкостi ноги, i спробував хоч ненадовго зберегти розслабленiсть стомленого з дороги тiла. Нова грудка завалила Сашка на водiя.

…У головi роiлося щось невловне й цiлком вiдсторонене вiд Сашка. Іншоi митi вiн сам здивовано вiдзначав це копирсання, здавалося б, своiх думок – млявий сумбур майже непiдвладних йому замiток, асоцiацiй чогось смутно визначеного iз чимось уже забутим.

Самотнiсть, видалося Сашковi, недосяжна саме тому, що не можна залишитися дiйсно наодинцi з самим собою – поза цими вiдбитками, якi залишили в тобi минулi образи, i помилки, й увесь жаль.

«Що за самотнiсть, якщо все прожите – у тобi й з тобою, немов ти продавець морозива, який усе розпродав, але ходить зi своiм лотком i, лягаючи спати, кладе його поруч, холодний…» – подумав Сашко i сам iронiчно гмукнув щодо себе. «Маячня. Яка маячня!» – сказав голос. Сашко знову не вiдповiв, але цього разу погодився.

* * *

Село було темне, у багатьох будинках не горiли вогнi.

Сашко майже не почувався зворушеним через те, що повернувся в мiсця, де вирiс.

Йому давно вже здавалося, що, вертаючись до села, складно перейнятися якою-небудь радiстю, – настiльки сумовитим i нудним було те, що являлося погляду. Кiлька селян, що неспiшно йшли узбiччям назустрiч «копiйцi», зупинилися, вдивляючись у машину: хто це там, до кого? Сашко навiть не спробував розгледiти тих, хто зупинявся, щоб нiхто його не впiзнав.