Санькя

– Тобi сказали руки за голову й не ворушитися?

Тут ще й собака приспiв, а з ним – тi мiлiцiонери, про наближення яких можна було здогадатися з наростання невпинних, недорiкуватих матюкiв.

Собаку, судячи з гавкоту й шарканини, ледве стримували. Увесь зiщулившись, Сашко щомитi очiкував, що зараз йому викусять шматок стегна.

– Нi, ну що тварюки… роблять!.. – лаявся один iз мiлiцiонерiв, вiддихуючись. – Усю вулицю розхерячили… магазини… машини… Це ж тварюки справжнi… Їх, тварюк, треба застрелити прямо тут!.. Ти що, гаденя, робиш? – звернувся вiн до Венi, що впирався головою в трамвай.

– Тримаю трамвай, – вiдповiв Веня ясним – i тому нестерпно нахабним голосом. Сашко посмiхнувся до червоноi боковини трамвая, що приемно холодила пiтне чоло.

– Ах, ти… – почув Сашко голос мiлiцiонера й, зрозумiвши, що зараз Веню вдарять, знову похилився. Довгий, як шланг, кийок гучно обрушився на спину товариша.

– Га? – викрикував мiлiцiонер, як i ранiше важко дихаючи.

– Побався, – вiдповiв Веня голосно, i це звучало не як «так, ще», але як – «давай-давай, потiм час прийде, подивимося…».

Тут вступив уже хтось iз камуфляжних чортяк:

– Ти як iз дядьком мiлiцiонером розмовляеш?

Вiн ударив – начебто змахнув косою – своею величезною важкою ногою у берцi Венi пiд колiно, i той рiзко, гакнувши вiд несподiванки, упав. Йому одразу iз силою наступили берцем на обличчя.

– Агов, кiнчайте вже! – зненацька для себе крикнув Сашко.

Очевидно, йому дiсталося б теж, але iхню увагу вiдволiкла вагоновод:

– Шановнi! Вiдведiть хлопцiв вiд трамвая! У вагонi дiти. Нам треба iхати!

– Семеновичу, вантажити iх чи нi? – знову запитав хтось.

– Нi. Хай «пепси» вiдведуть iх на площу. Ми ще покатаемося по дворах.

Спецназiвцi завантажилися, i ПАЗик, рiзко взявши з мiсця, вiд’iхав.

Веню пiдняли за комiр. Сашка й Льоху попросили зробити крок назад. «Ще крок назад». Трамвай заскрипiв i рушив.

Сашко, жмурячись вiд легкого паморочення, дивився у небо.

Венi й Льошцi заклацнули за спиною наручники.

– Руки назад! – наказали Сашковi. Холодне залiзо стиснуло кистi.

Вони пiшли по вулицi вниз, мiлiцiонери увесь час пiдганяли iх стусанами й матюччям. Інодi злобливо пiдгавкувала вiвчарка.

Веня безупинно пiднiмав голову й з вологим сипом вдихав через нiс, намагаючись зупинити кров, що текла з розквашених нiздрiв.

Сашко з цiкавiстю розглядав учинене ним самим i його товаришами.