Дон Жуан

191

Вона була закохана, та й годi!

Якби прирiк на смерть i душi Бог,

душа Гайде з Жуановою в згодi

в обiймах i застигнули б удвох.

Та пристрасть завдяки своiй природi

спалахувала й гаснула в обох,

аби новий породжувати спалах

в серцях, лиш на хвилину занепалих.

192

Та ба! Вони такi ще недозрiлi,

закоханi й беззахиснi були!

А час настав, коли душа не в силi

з собою управлятися; коли

миттевоi сягаеш врештi цiлi

i потрапляеш враз до кабали,

щоб непомiрно дорого платити

за щастя забуття несамовите.

193

Чудових, мов троянди в первоцвiтi,

нiхто б iх розлучити не зумiв.

Такоi пари, мабуть, i на свiтi

ще не було – крiм наших прабатькiв!

Гайде, звичайно, знала всi казки тi

про пекло й Стiкс, який до пекла вiв,

але забула саме в ту хвилину,

коли згадати iх була повинна.

194

Ось нерухома, наче напiвп’яна,

з очима, туги повними й тепла,

Гайде припала до свого Жуана —

улюбленого нiжно обняла;

а ось iх знову пристрасть первозданна

в одне у сяйвi мiсяця злила,

i стали вони схожi на чудову,

небачену скульптуру мармурову.

195

Знеможений, Жуан заплющив очi,

схилилась обважнiла голова,

чоло на груди падае дiвочi

i кожен порух серця вiдчува.

Немов у снi, нечутно вiн шепоче —

не розбереш, це стогiн чи слова.

І власне серце млiе небувало

вiд щастя, що його воно спiзнало.

196

Дитя, що блиск вогню спостерiгае,

молiльник при молитвi та чернець,

араб, що в домi гостя пригощае,

i скнара, що набив свiй гаманець, —

всi мають удоволення безкрае.

Але воно й не схоже на взiрець

для того, хто щасливоi години

чатуе сон коханоi людини.

197

Той, хто заснув, – таким вiн виглядае

спокiйно врiвноваженим! Таким

слабким та безпорадним, що немае

i змоги в чомусь мiрятися з ним!

Те, чим вiн снить, що, може, вiдчувае,

i непроглядне й неясне, як дим,

i все-таки обожнений вiн нами

з принадами своiми та грiхами.

198

Так в нiч кохання бiля океану,

на теплих скелях берега того

охороняла спокiй Дон Жуана

i сновидiння лагiднi його

Гайде – така закохана й кохана.

І свiт вiд дня сотворення свого

не бачив зiр, щоб очi iх срiблястi

засяяли хоч раз в такому щастi.

199

Але кохання жiнки, як вiдомо,

чудове та жахливе водночас:

у грi тiй програш – наче вибух грому —

життя померкло, пломiнець погас.