Дон Жуан

Лиш покоiвка, що усе достоту

виконуе покiрно, як нiма,

про коси виявляючи турботу,

щоб панна не чесала iх сама,

про сукнi, що з упертiстю маляти

Гайде iх вiдмовляеться мiняти…

183

Був милий час вечiрнього спок?ю

iз холодком, властивим тiй порi,

коли криваве сонце за горою

сiдае, щоб спочити до зорi,

i свiт сповито тишею такою,

що порух серця чути… а вгорi

недвижно сяе зiрка одинока,

подiбна до розплющеного ока.

184

Вони, за руки взявшись, наче дiти,

гуляли на терасах кам’яних

i зупинялись, щоб перепочити

бiля печер, неначебто для них

споруджених вiтрами нарочито —

для потаемних зустрiчей таких.

Стояли i, обнявшись, таемниче

тулилися обличчям до обличчя.

185

Ще небо сяйвом заходу яскрiло,

палало море свiтлом вогняним,

а вже нiчне з’являлося свiтило —

зростало i срiблилося над ним.

Об скелi хвилi хлюпали безсило,

а двое, мов замилуванi тим,

в полонi молодечоi нестями

зливалися гарячими устами.

186

О сило i тривалосте цiлунку

закоханоi юнки й юнака!

Подiбний вiн до Божого дарунку,

що, наче промiнь, в серце проника.

У скронях кров одгукуеться лунко,

а поцiлунок плине, як рiка,

вимiрюючись мiрою одною —

тривалiстю, а значить – довжиною.

187

А в них вони тривали бозна-скiльки —

коханцi не вимiрювали iх:

тяглись одне до одного i тiльки

у почуттях кохалися своiх.

Неначе уст даровано iм стiльки,

як бджiл в рою, що тулиться до стрiх,

а серце – джерело бездонне, звiдки

смоктати можна мед, немов iз квiтки.

188

Вони були самi, та не як всi тi,

що, вдома замикаючись на ключ,

самiтними себе вважають в свiтi.

Поеднанi з мовчазнiстю цих круч,

iз обширом землi та неба злитi,

серед пiскiв, що мрiли обiруч,

вони були самим життям, в якому

вмирати не доводиться нiкому.

189

Вiд слуху зацiкавленого й зору

печера боронила iх, як дiм,

i, наче одне в одному, в ту пору

жили вони усiм еством своiм.

Кохання правду чисту i сувору

тлумачило й пояснювало iм,

мов яблуко, що вистигло на древi,

майбутню долю визначивши Євi.

190

Обiтницi Гайде не вимагала,

та не давала любому й сама —

вона, либонь, ще навiть i не знала,

що i клянуться часто надарма,

що i любов трапляеться невдала

i що вiд лжi гарантii нема:

мов пташка, до коханого летiла

i до облуди не було iй дiла.