Дон Жуан

А тут, у морi, гинуло сьогоднi

аж двiстi душ, завершуючи путь,

та хто подбати мiг про iх останки,

як панахида коштуе три франки!

56

Жуан у човен скочив i поволi

туди й Педрилла вмiло перевiв.

В нещастi помiнялись iхнi ролi,

i учень дужчий став за вчителiв.

Та не минув слуга своеi долi —

спiткнувся i в безодню полетiв:

на жаль, йому напою пощастило

ковтнути бiльше, нiж устиг Педрилло.

57

Жуан хотiв його у човен взяти,

та п’яний оступився, як на зло,

i, звiсно, полетiв у море кляте,

а човен вмить далеко однесло.

Вiн кинувся п’яницю рятувати

i вже схопився навiть за весло,

але в човнi для плавання нiчного

було вже досить люду i без того.

58

Був також батькiв песик з Дон Жуаном,

який весь час вертiвся бiля нiг

i вив, немов змагався з ураганом, —

Жуан його покинути не мiг.

Корисно мати з нюхом непоганим

i пса серед супутникiв своiх, —

то в небезпеки сповнену дорогу

узяв Жуан i твар четвероногу.

59

Вiн прихопив i грошi – у кишенi

набив сповна й Педрилловi, й собi.

Старий стогнав, волаючи до ненi,

уже цiлком безтямний, далебi.

Що ж до Жуана, то дiла щоденнi

навчили не коритися судьбi,

i не такий вiн був, щоб з переляку

покинути учителя й собаку.

60

А нiч ревла. Щоб знищити вiтрило,

скажений вiтер не жалiв зусиль.

Воно то нахилялося безсило,

то зiр сягало з поривами хвиль.

А море човен кидало й трощило,

пiдносило, оголюючи киль,

i на очах у всiх одним ударом

розбило менший човен незабаром.

61

І до двохсот ще дев’ять додалося,

а в решти мало теж було надiй.

І в гаморi морського стоголосся

живi мовчазно висловили свiй

сердечний жаль, що вмерти довелося

ще дев’ятьом у гибелi морськiй, —

тим паче, що з нещасними пропало

барильце з ромом та копчене сало.

62

Червоне сонце вибилось на обрiй,

зловiсне, мовби вмите у кровi,

затамувавши в усмiшцi недобрiй

лихе знання про випроби новi.

Ковток вина i хлiб солоно-мокрий

одержали нарештi пiвживi,

закутанi в плащi своi подертi,

мандрiвники, якi чекали смертi.

63

Було iх тридцять душ в суднi малому.

Всi збилися в нестерпнiй тiснотi,

що не давала рухатись нiкому.

Тож мiж собою вирiшили: тi,

що вже не в силi зборювати втому,

лежатимуть, а дужi й молодi

стоятимуть, хоч тiльки й захищало

вiд вiтру iх небесне покривало.