Дон Жуан

47

В Жуанiв човен взяти пощастило

три фунти хлiба i збанець вина,

води питноi налили в барило,

свинини шмат поклали до човна, —

хоч вже ii i плiснявою вкрило,

проте гадали – здасться i вона,

як i мале барильце, у якому

ще хлюпало на денцi трохи рому.

48

Найкращi шлюпки бурею розбито

чи в море геть занесено було.

Лишилось двi – i кожна мов корито —

це вдовольнити, звiсно, не могло.

Взяли вiтрила, що iз ковдр пошито,

напнули замiсть щогли на весло

i в довгу путь рятунку чи загину

людей забрали тiльки половину.

49

Ще день минув. Коли б новоi ночi

завiсу розпанахати вдалось,

постала б тiнь лихоi поторочi,

що прирекла на смерть уже когось.

Вона потьмила мозки, душi, очi,

позбавила сподiванки на щось…

Дванадцять дiб змагалися упертi,

тринадцята була порою смертi.

50

Спустити плiт хтось вирiшив на хвилi —

з дощок тесав прав?ло та весло…

Було б це усмiх викликати в силi,

але смiшити лихо не могло.

Та реготали люди очманiлi

не через те, що весело було —

iстерика, мов буря ошалiла,

в напiвживих iстотах клекотiла.

51

Кiнець кiнцем до плоту прив’язали

мотуззям в непрогляднiй темнотi

все, що могло тримати, як гадали,

оту хистку споруду на водi.

Уже людьми набитi, вiдпливали

вiд корабля баркаси… І тодi

здригнувся вiн в останньому зусиллi

i зник, мов тiнь, поринувши у хвилi.

52

Лунали зойки, викрики, волання

тих, що з бортiв стрибали в круговерть,

неначе спроба то була остання

хоч на хвилину обiгнати смерть.

Та виявилось марним намагання,

i прiрва та наситилася вщерть,

i судно, i приречених назавше

своею крутiею засмоктавши.

53

Зойк смертi та загибелi над морем

лунав, як вирок збурених небес,

i раптом стих… Пiд небом неозорим

лиш вiтер чувся iнодi, та десь

окремий вигук, виповнений горем,

звучав, неначе виплаканий весь,

та зрiдка ще спливав на гребiнь хвилi

бiдак, що i кричати вже не в силi.

54

Човни з людьми поволi вiдпливали,

в пiтьмi та мряцi танучи нiчнiй.

Проте дiстатись берега замало

було у них i певностi, й надiй.

Їх лютий вiтер нiс куди попало,

i тут цiлком безсилий був водiй,

та i людьми занадто вже набитi,

човни могли на дно пiти щомитi.

55

Коли католик гине у безоднi,

то, щоб вогню пекельного минуть,

вiн палко хвилi вмолюе Господнi,

щоб зменшити сувору iхню лють.