Дон Жуан

86

Та досить вже про Джулiю. Пора вже

поволi й до Жуана перейти.

Що коiлося в серцi не добравши,

вiн, як Медея, рано розцвiсти

зумiв, але, розгублений, не знав ще,

якоi досягнути висоти

змогла у ньому пристрасть, що безкрае

чоловiкам блаженство обiцяе.

87

Розгублений, Жуан тiкав до гаю,

блукав блiдий i стомлений з лиця,

i, самоти шукаючи з вiдчаю,

не знав, що значить стомленiсть оця.

Що ж, самоту i сам я полюбляю,

та самоту султана – не ченця.

І лiс люблю – не з гротом поокремим,

а краще, так би мовити, з гаремом.

88

Поет сказав чудово: «О кохання!

Лиш в захватi й безпецi настае

у пристрастi почате царювання

безмежне та божественне твое!»

Не ставитиму зайвих запитань я,

i все-таки одне у мене е:

як поеднати з захватом безпеку,

таку вiд нього рисами далеку?

89

Поет в рядках, що ви iх прочитали,

в свiдомостi усiх лишивши слiд,

жадав, щоб люди клопоту не мали —

i тiльки так iх розумiти слiд.

Вiн не хотiв, щоб марно турбували,

коли вiн любить або iсть обiд.

Що ж до безпеки… Раджу вам до хати

лише певнiше дверi замикати.

90

Жуан блукав над берегом у тишi,

в журбi й сум’яттi падав на траву…

В таких мiсцях поет поему пише

або сюжети бачить наяву.

Тут i читати створене зручнiше.

Проте я застереження вживу:

якщо не Вордсворт виростив тi квiти

i можна щось у творi зрозумiти.

91

Вiн так поринув у своi глибини

(не Вордсворт, а Жуан), що самота

зняла душевний бiль до половини.

Та вiн не знав, що пристраснiсть ота

i хижа спрага значити повинна,

i, на своi не зваживши лiта,

зробився метафiзиком побожним —

цiлком, здаеться, Колрiджу тотожним.

92

Вiн розпочав про всесвiт мiркувати,

про зорi та вогонь, як Прометей,

про землетруси та аеростати,

про вiйни й анатомiю людей, —

про все, що заважае нам пiзнати

великий свiт непiзнаний оцей,

i врештi, захлинувшись вiд любовi, —

про очi донни Джулii чудовi.

93

У тому, хто думки такi плекае,

глибокодумнiсть, а не простоту

завжди мудрець досвiдчений вбачае.

Та в людях, що iх ловлять на льоту,

нiчого, крiм базiкання, немае.

Але ж юнак – яку вiн мав мету?

Було вiд фiлософii тут мало:

вiн рiс – змужнiння роль вiдiгравало.

94

Замислювався вiн над буйством квiтiв,

над голосом вiтрiв… А як коли

i про богинь, якi до фаворитiв

спускалися i смертними були.