Судний день

Тому я не хочу бiльше про це говорити. Я готовий вислухати вашi пропозицii щодо трактату. І прошу вас не забувати, хто пiдсадив вашого короля на престол i завдяки кому ви все ще зберiгаете владу, панове сенатори.

Князь переможно окинув оком присутнiх, залишився задоволеним. Видно було, що всi зрозумiли його позицiю i сперечатися бiльше нiхто не буде.

Заговорив один з магнатiв.

– Княже, безперечно, ви маете вплив на нас, на короля, але цього мало. Ви ж знаете, що доми Потоцьких, Яблоновських, духовенство нiколи не пристане на умови трактату, де зрiвнюеться православ’я з католицькою вiрою.

А тут ще цей пiп-гайдамака з’явився у залi. Це й розлютило магнатерiю.

– Заждiть, – не розумiючи, перебив князь. – Мельхiседек – поважна людина.

– Проте його ще знають як поборника унiатства i першого товариша гайдамакiв. Вiн бунтар, закликае хлопiв до рокошу, до непокори.

Князь насупився, подзвонив у дзвiночок – тут же ввiйшов лакей, поклонився.

– Знайди менi i запроси iгумена Мельхiседека в мiй кабiнет.

Скажи, що хочу поговорити з ним у четверо очей. Але швидко.

– Ви посилали за мною, княже, – у кiмнату ввiйшов той самий огрядний чернець. Його довелося чекати пiвгодини, i це неабияк злило князя. Проте, вiн не зробив Мельхiседеку будь-яких зауважень, а вiдразу перейшов до сутi.

– Так, панотче. Ми б хотiли вислухати вiд вас пояснення. Ви ж, мабуть, знаете, як ваша поява на сеймi розiзлила шляхту. Шановнi сенатори звинувачують вас у зв’язках iз гайдамаками, у закликах до заколоту навiть.

Що ви можете сказати?

Панотець спокiйно вислухав князя, також спокiйно «тримав» тяжкий його погляд.

– Я, пане, нiколи до бунту не закликав, а лише благав людей об’еднатися навколо вiри батькiвськоi. І коли до мене нужденний приходить за допомогою, я не питаю його, чи вiн гайдамака, чи шляхтич, чи хлоп, бо перед Господом усi рiвнi. А я все життя свое служив вiрi православнiй i Господу нашому, i допоможи менi, Боже, у тому служiннi i днi своi закiнчити.

Отець говорив сильно, рiшуче й спокiйно – так що запитань до нього бiльше не виникало.

Князь замислився. Йому треба була спровадити iгумена назад у монастир, i зараз була якраз слушна нагода. Хоча нi, його треба лишити при собi, а послати когось iншого – молодшого. Князь пiдiйшов до нього впритул, навiть легко обiйняв за талiю. Заговорив тихо, майже пошепки.

– Я все розумiю, це провокацiя, якою вправно керуе Киiвський воевода – наш злий ворог, а також група його однодумцiв.