Судний день

– Надо совершить в Польше диссидентское дело не для распространения здесь православья или протестантской веры, а для приобретения ими своей законной партии с правом участия в польском законодательстве, дабы в будущем защитить себя и обезопасить от различных нападений и упреков, и не нуждаться в помощи России…

Проте й цього разу йому не дали договорити. З мiсця схопився шляхтич, що сидiв поруч iз Киiвським воеводою графом Потоцьким.

– Це е брутальне втручання у справи незалежноi держави. Я не позва5лям!

За цим викриком почулися наступнi.

– Вето, вето, не позвалям!!!

– Тут не Росiя, жеби нам наказував тиран. У нас демократiя i всiм тут вольность!

Маршалковi знову довелося закликати панство до спокою.

– Ну что ж, – заговорив по хвилi Князь. – Раз вельможный сейм не хочет слушать меня – пусть выслушает представителя православного населения Правобережья.

Маршалок запросив доповiдника. У залу сейму ввiйшов кремезноi статури, з густою посивiлою бородою чернець – священик. Запала тиша – навiть чути було, як вiдлунювалися його кроки.

У руцi вiн тримав невелику теку. Панотець вийшов до трибуни й став поруч iз Князем.

– Назвiться, – попросив маршалок.

– Я iгумен Мотронинського монастиря Мельхiседек Значко-Яворський i буду говорити вiд iменi православноi громади, яка вiдрядила мене сюди.

Дозвольте, панове, почати з того, що православна вiра на територii Правобережжя, незважаючи на всякi договори, донинi терпить страшнi утиски. У цiй течцi в мене сотнi скарг православних шляхтичiв, духовенства та простих посполитих на католицьких та унiатських можновладцiв, якi без перестанку та з великою жорстокiстю чинять iм кривду, гвалт та розорення.

Тут десятки листiв вiд священикiв, iгуменiв та чернечоi братii до вельможного сейму. Монастирi й церкви десятками насильно навертають до вiри латинськоi, а в непокiрних то забирають майно, а то й взагалi беззаконно громлять… Священикiв та мирян б’ють палицями, наче бидло, стрижуть бороди й чуприни. Люди просять створити сеймову комiсiю, розслiдувати безчинства…

Цi палкi слова хороброго iгумена, який не побоявся прийти сюди, у вовче лiгво, й кинути вовкам у очi пекучу правду, примусили залу притихнути.

Магнати повтягували голови в плечi. Лише граф Потоцький усмiхнувся i промовив наче сам до себе: – Який iдiот пустив сюди цього нахабу. От каналiя!

Тим часом пiдхопився один iз сенаторiв, грубо перебив доповiдача.

– Гей, панове, кого ви слухаете! Я сам iз тих мiсць, що й цей пiдлий брехун.