Максим Рильський

Це може бути iхнiм активом, але вiд сiмволiстiв росiйськi неокласики мають i поганi придбання: абстрактне образне мислення, розмягчену мрiйнiсть плюс сантiментальнiсть, плюс консерватизм i загостренi iндiвiдуалiстичнiсть, плюс мистецька догматика.

А це, в загальних рисах, подвiрна книга росiйського неокласицизму. За ними слiдом пройшли й украiнськi новоспеченi неокласики (проте i Рильський i Фiлiпович довго лежали на кухнi). Ногами вони в Пушкiнi, головою в сiмволiзмi – в росiйському Рильський, Фiлiпович – росiйському й украiнському, – а дiлами – в украiнськiй поезii.

Звiсно, це тiльки схема, може, подекуди й помилкова. Обидва поети в своiй творчости пiдпадають пiд перехресний огонь окремих росiйських поетiв.

Рильський нiяк не виб’еться з пiд впливу Аненського (не кажучи вже про постiйне джерело його творчостi – Пушкiна), инколи Мандельштама. Фiлiпович так само тягне свою нитку вiд Мандельштама, або Аненського. Часом звучать Блоковськi ноти, инколи Брюсовськi, а дуже часто – переспiвуе молодого Олеся.

Все ж таки, Рильський – сильнiший i органiзованiший поет. У Рильського в формальнiй культурi хоч i переважають росiйськi елементи, росiйськi трафарети: композiцii, архiтектонiки, […строфинки] (нерозбiрливо) образу, – почуваеться й власна культура, те творче напруження, що властиве лише орiгiнальним поетам. Рильський инколи мае силу вийти за штамп.

Фiлiпович в цьому вiдношенню – дуже невиразний. Форма його вiршiв механичним порядком дана, а не органично. Спамяти, з чужого зразку.

Не майстернiсть, а версiфiкацiйну навиклiсть. І через те, що й технiка версифiкацii що до кiлькостi зразкiв невелика у нього, – його поезii вражають небагатим вибором «експонатiв» – iх стiльки, скiльки його память може зафiксувати – не бiльше. Своiх же власних зразкiв формальноi будови вiршу Фiлiпович не дае, принаймнi не дав у першiй книжцi. Тут вiн цiлковито перебивав копii з росiйських поетiв, а инколи копii в копiй.

Так само i в патосi обох неокласикiв е чимале вiддалення.

Рильський застиглий, вщолочаний, але сховано-темпераментний. Фiлiпович – галасливий i ходульний. Патос його дрiб’язковий i непереконуючий, з неприемними нотками фальшованоi надуманоi щирости й безпосередностi. І це тому так, що його патос – ремiнiсценцii.

В росiйськiй мистецькiй культурi е багато стереотипiв на рiжнi нюанси псiхики, емоцiй, настроiв. От цi стереотипи Фiлiпович знае на пам’ять i пристосовуе iх до вiдповiдних об’ектiв в своiй творчости.