Максим Рильський

Кожний волевий чи емоцiональний iмпульс до творення у Фiлiповича обов’язково при самому зародженню розряджуеться, натикаючись на запобiгливе пiдказування його пам’яти, на готове клiше. Фiлiпович, загалом кажучи, перевантажений чужими зразками форми, чужими методами будови вiршу, чужими настроями й образами.

Увесь цей вантаж убивае Фiлiповича, застуе його самого.

До речi, доводиться дивуватись тiй оцiнцi, котру здобули i Фiлiпович i Рильський, як техники вiршу, вiд Харкiвськоi критики. Тов. Коряк аж захлинувся вiд захоплення перед безперечною «майстернiстю» цих поетiв, картаючи iх лише шкiдливу iдеологiю та мотиви.

На гасло т. Коряка – вiдгукнулись i иншi. Та так простiсенько i починають: Поети добрi, майстри не аби якi, от тiльки шкода – змiст, iдеологiй прив’яли. А тоб усе було добре. Хоч у «Плуг», або «Гарт» приймай iх.

Отже, коли мiж Рильським i Фiлiповичем е значнi вiддалення i певний розбiг дорiг, – перший намацав нарештi свiй шлях, повiрив (о, це багато значить для поета) в правдивiсть i несхибнiсть його, другий плутаеться на чужих стежках, – то все-таки мiж ними е багато спiльного, бiльше спiльного, нiж рiжного, е те, що творить з них обох цiлком виразних представникiв неокласичноi школи.

Це спiльне полягае не тiльки в одному генезесi iхньоi формальноi культури, не тiльки в тому, що вони обидва пройшли абсолютно тотожнi етапи розвитку. Це тiльки, так мовити, передумови до того, що найбiльше iх (i мабуть навiки) сполучуе i дае однакове офарблення iхньому свiтоглядовi.

Маю тут на увазi iхне вiдношення до дiйсности, спосiб приймання i усвiдомлення ii, i нарештi, форми виявлення ii – в своiй творчости.

*?*?*

Неокласицизм в мистецтвi (французький, руський, а тепер – украiнський) завше був тим рупором, через який кричав i корчився певний стан громадського свiтовiдчування тоi групи, що в наслiдок революцii та рiжних змiн в класових взаемовiдносинах, була позбавлена полiтичних i соцiяльних прав, i через те, неокласика була завше опозицiею, протестом, реакцiею проти данних форм громадського ладу, громадського битiя.

Таку точнiсенько роль виконуе зараз i украiнська неокласiка.

Щоб довести це твердження, даемо слово згаданим поетам по черзi.

Рильський – поет минулоi епохи, чужоi нам культури. З далекоi далечини долiтае до нас його замрiяний, розслаблений голос. Сьогоднiшнiй день, наша боротьба, героiчна колективна воля трудящих, iх патос – це все цiлком чуже для Рильського.