Максим Рильський

Правда, неокласики «вещi» не творять, не оперують конструктивними прiнцiпами, але по самiй природi iхньоi умiлости (iхне твердження) вони конструктивнi: «коли дiйснiсть «конструктивна», значить i ми «конструктори», бо ми ж дзеркало ii».

Я тут не переказую науки неокласикiв. Вони ii не мають. Вони ii не вмiють створити – нi з чого. Та й самi вони, – хоч i дуже «ученi люде», – вигадати сякоi-такоi – про людське око, – теорii невдатнi. А, може, з властивого iм «такту» i не хочуть починати небезпечне дiло з «теорiями», бо надто вже ясно, з яких рiвчакiв тече неокласична «цiлюща» вода.

Кожна лiтературна школа в цiлiй своiй сумi, незалежно вiд того, скiльки складових частин входить в неi i якi частини ii зумовлюють, або домiнують, – може бути грубо подiлена на двi частини: на формальну культуру (фактура) та iдеологiю, при чому домiнуюча, органично-творча роля належить останнiй, поскiльки вона перша виростае з складноi сiстеми соцiяльно-економичноi структури.

Певна рiч, що все це в повнiй мiрi можна та й треба пристосувати i до неокласикiв.

Вони ж претендують на «школу», цiлком сформовану й добре органiзовану.

Родословна украiнських неокласикiв – формальна, по-де-куди й iдеологiчна, – стара, як свiт: Авраам родi Ісаака, Ісаак родi Іакова, Іаков – 12 синiв, а цi 12 разом вилупили спочатку Зерова, потiм Якубського, а вже нарештi двох близнюкiв, М. Рильського й П. Фiлiповича.

Спинимось на формальнiй культурi украiнських неокласикiв. Досить нашвидку проглянуто двi книжечки Рильського й Фiлiповича («Синя Далечiнь» i «Земля й Вiтер»), – щоб довго не розгадувати iхнього секрета – тим паче, що вiн один у iх обох, – i Рильський i Фiлiпович обидва чужоземцi, обидва учнi – перший талановитий, другий, здаеться, з надiями – росiйського неокласицизму.

Рекомендацiя нiби-то не погана. Росiйський неокласицизм пройшов складнi етапи. Свою яснiсть i повнокровну застиглiсть вiн узяв в свого таки джерела – Пушкiна. Це, так би мовити, iхне кастальське озеро, з котрого п’ють всi.

Од Пушкiна у них трагична темпераментнiсть ямбу, обережна пропорцiональнiсть i привiтна легкiсть образу. З цiею спадщиною росiйський неокласицизм був в тiсному сiмбiозi з сiмволiстами. Тут вiн дещо розгубив з своеi спадщини, але зате придбав од сiмволiстiв вишукану риму, еластичну, з рiжними несподiваними ухиленнями вiд канону композiцiю, i взагалi, навчився зручно володiти словесним матерiалом.