Лебедина зграя. Зелені Млини (збірник)

Застали тут усю вавилонську багатину: Матвiя Гусака, Артема Буга, обох Раденьких – Хому та Федота, Петра Джуру, власника трактора, – цi живуть у самiм Вавилонi i прийшли сюди пiшки, хутiрнi дiдичi приiхали на санях, за ними посилали мiлiцiонерiв, що прибули з Глинська.

Високий, вихудлий у в’язницi й гнучкий, як саме нещастя, ходив помiж викликаних Кiндрат Бубела, щойно обкладений «експертом»[11 - Податок, який накладався на куркулiв (мiсцеве).] у двi тисячi карбованцiв: «Люди добрi, за весь хутiр не взяти такоi суми, якби спродати навiть усе до дрантиночки!» Повчав iнших стояти мiцно, не викладати грошi на лопатi, бо хто поспiшить викласти перший «експерт», того обкладуть другим, а там i третiм, тим глинським супостатам вiрити не можна, вони висотають iз нас усi жили i пустять старцями по свiту, i тодi не стане на землi iще одного Вавилона, пiде вiн прахом без них, вавилонських господарiв.

На ганок вийшов Павлюк-батько, теж iз хутiрних, вiн тримав найкращу кузню в окрузi, заграбував ii у пана Родзiнського, коли розбирали економiю, надiрвався, вантажачи велетенське ковадло з колодою, вiдтодi так i жив iз грижею, раз по раз запихав ii у своi нутрощi, а вона вивалювалась усе загрозливiше.

– Скiльки? – разом добiгли до нього три сини – Онисим, Махтей i Роман, каторжани кузнi.

– Пiвтори тисячi, як льоду, – махнув вiльною рукою Павлюк i крiзь притихлу громаду став пробиватися до саней, щоб там угамувати бiль.

Вiн лежав у санях, а дiдичi обступили його: «Ну, ну, Созоне, розкажи, як воно там робиться?» Павлюк лежав горiлиць, дивився на замерзле, крихке, як перший лiд, небо i все шепотiв:

– Пiвтори тисячi… пiвтори тисячi…

Покликали в сiльраду обох Раденьких – Федота i Хому. Вони пiшли, мов на плаху, згинцi, ще на ганку познiмали шапки, вклонилися мiлiцiонеровi на дверях, так наче щось могло залежати i вiд нього. Колись це були бiднi люди, мали гончарного круга i слiпого коня, котрим возили своi вироби до Глинська, пiсля землеустрою кинули гончарювання, поставили спершу одного вiтряка, а це бралися за другого – майстри були до всього великi, вiдкрили шорню, стельмашню, вже замахнулись було на трактора, а там i на молотарку, самi наробили цегли i склали хату на двi половини, майже таку, як була у Тисевича, – жити та бути, аж раптом цiеi ночi Савка у вiкнi…

Тримали Раденьких довше за iнших.