Аравійська пустеля (збірник)

І переконуе мене, що вiн зовсiм не злий i не лютий, як то ми думаемо про нього, i що вiн просто образився на нечемних людей i тому лютуе…

А в саванi ходять страуси, поглядають на Лелечу Раду i так мiж собою гомонять:

– Дивнi цi лелеки! Живуть удома, тут у Африцi, а тодi раптом кудись надовго зникають i знову повертаються. Щоби знову кудись зникнути. І не набридне ото iм лiтати туди й сюди?

А мiсяць лютий, котрий сидiв бiля мене на Лелечiй Радi, все переконував мене, що вiн зовсiм-зовсiм не лютий i навiть не сердитий.

Я пiдтакував йому. Лютий i справдi видався менi в Африцi добрим i ласкавим дiдусем, дуже схожим на дiда Щедрiя…

А на ранок, так i не половивши окунiв в Орелi, першим вистудженим автобусом, у якому я довго не мiг зiгрiтися, поiхав у мiсто, пообiцявши старому навiдатись по веснi…

І скiльки iхав крiзь заметiлi та бiлi снiги, бачив перед собою залиту й спечену сонцем, незнайому менi савану i приорiльських лелек на високому деревi, що називаеться в Африцi так кумедно – баобаб.

Весною, будучи у вiдрядженнi в тих краях, вирiшив я заодно, як вибереться вiльна година, провiдати дiда Щедрiя.

Та вдома старого не виявилось. Сусiда сказав, що вiн ще зранку потягнув кудись возик. Обiцяв повернутися пiд обiд.

Був уже полудень, i я, присiвши на колоду, вирiшив дочекатися старого, бо ж давненько не бачились. А присiвши, задумався, замрiявся, нiжачись у промiннi ласкавого сонечка.

Приорiллям iшла весна, i я на повнi груди вдихав ii прозоре, чисте повiтря, вiдчуваючи в душi якесь оновлення.

Дiдiв двiр уже захопив молодий спориш, розлiгся в дворi смарагдовими килимами, i такий був нiжний та пишний, що я, простуючи двором, остерiгався, щоб не оступитися, бува, ненароком зi стежки i не наступити на нього, не зiм’яти, не забруднити чорноземом, що поналипав до пiдошов, його зелене крихiтне листячко.

На причiлку хати клаптями весняного неба блакитнiли пiвники, попiд тином, поспiшаючи, щоб випередити конкурентiв за мiсце пiд сонцем, пiшла в рiст кропива. Кiлька кущикiв ii було зрiзано, зрiзи свiжi.

«Бач, старий уже зварив зелений борщ iз молодою кропивою», – вiдзначив я про себе.

Та ось почувся вiддалений скрип, що все ближчав i ближчав, i я вже почав розрiзняти вищання колiс возика. Звiвшись, пiдiйшов до ворiт. Так i е: дiд Щедрiй неквапом тягне за собою маленький вiзок на двох високих колесах. Привiтавшись, я допомiг старому затягти у двiр вiзок i зачинив ворота. Старий посмiхаючись рукавом витирав спiтнiлого лоба.