Аравійська пустеля (збірник)

Старi, бувалi лелеки кажуть: як трудно, як тяжко не бувае в дорозi, а коли пам’ятаеш свiй край, коли бачиш його перед собою, коли тебе кличе всеперемагаючий голос предкiв, коли ти летиш не на чужину, а на батькiвщину – тодi де й сила береться в крилах, самi тебе крила несуть, несуть, несуть…»

– Правду мiй Лелько пише, – замислено озвався дiд Щедрiй, як я дочитав листа (у словах «мiй Лелько» вчувалася гордiсть). – Хоч i молодий вiн ще, а – мудрий. Розумiе, що й до чого. Я ось тiльки раз на своему вiку залишав рiдний край, як на вiйну йшов, але вiн менi – бачився, i марився, i снився, i ввижався… І село рiдне, Орiль з Орiлькою, i заплави з озерами, i поля, i увесь бiлий приорiльський свiт всю вiйну стояв у мене перед очима, в душi моiй стояв.

Помовчав, дивлячись у розмальоване морозом вiкно, i в його просвiтлено-зажурених очах я на мить побачив ту далеку весну сорок п’ятого, коли старшина Щедрiй повертався до рiдного краю з вiйни, i несли його додому не знищимi пекельним вогнем широкi крила…

Було вже за пiвнiч, старий погасив свiтло, але ми довго не спали тiеi ночi – гомонiли про се про те… Чи просто мовчали, прислухаючись, як за стiною гуде-вие лютий… Потiм господар крекчучи полiз на пiч «у теплi краi» до цвiркуна i бурмотiв там, що вiн уже негодящий, що йому, напевне, тiльки й лишилося, що лазити у вирiй, «у теплi краi» на печi.

Наспiвавшись, старий цвiркун затих – пригрiвся та й задрiмав напевне. В хатi запанувала тиша, тiльки чути було, як цокають на стiнi ходики.

Я лежав на лавi, накрившись дiдовим кожухом, i дивився у замерзле вiкно, що бiлiло в пiтьмi хати. В кутку нижньоi шибки, певно, була щiлина, i хоч задувало знадвору, той куточок не замерз. Через ту крихiтну щiлину дививсь я на бiлу нiч. Вiхола-хурделиця поволi вгамувалася, виглянув мiсяць, i все навколо заiскрилося. Мiсяць видався менi такою холодною крижинкою, що я щiльнiше загорнувся в кожух i невдовзi заснув.

І снилося менi, що я сиджу на галасливiй Лелечiй Радi в Африцi, бiля кенiйського озера Вiкторiя, i слухаю, як гомонять приорiльськi лелеки про перелiт додому. Як рясно iх злетiлося до баобаба в саванi! І гiлля з-за них не видно. І буцiмто я теж сиджу на гiлцi того «мавпячого дерева» – баобаба, а поруч мене сидить дiдок – симпатичний такий… Придививсь я – аж то мiсяць лютий.