Аравійська пустеля (збірник)

Глянув на годинник i не повiрив власним очам: чотири години! Оце та-ак!.. Невже я чотири години кручусь-верчусь у цiй печерi? Стало якось не по собi. Але… Спокiйно, спокiйно – десь iще з десять годин я можу свiтити. А ось чи витримаю десять годин у холоднiй вогкiй печерi без теплого одягу? Дрож проймав мене, цокотiли зуби, я нiяк не мiг зiгрiтися. І головне, я не знав, де вихiд. А дихати стае все важче й важче.

І дав же я маху! Та що тепер, картай себе – не картай, а справi не зарадиш. Зненацька менi спали на думку слова вуйка Лущака про Газдiвську печеру: «О-о, то така лиха печера! Така лиха, що най би шляк ii трафив! – казав старий, коли ми з ним сидiли на березi потiчка Дзвiнкого i вудили форель.

– Той, хто хоч що-небудь вiзьме в печерi – назад уже не видибае…»

Я тодi, пригадую, насмiшкувато запитав: «А чому це вiн не повернеться, коли руки – ноги мае i голову на плечах?!.»

– Та тому, що не знайде виходу! – сердито вiдрiзав старий. – Газда на нього таке напустить, так його заморочить, що вiн блукатиме у печерi й блукатиме, доки не випростае ноги!

Аби не ображати доброго вуйка своiми кпинами, я тодi промовчав.

А зараз, сидячи в печерi, подумав, що дарма не прислухався до слiв старого. Мiстика мiстикою, але з нiчого такi легенди не виникають. Очевидно, з кимось щось подiбне було, от i приписали те блукання хазяiну-ведмедю та його злiй силi… Бач, вуйко страхав мене, що нiчого не можна брати в Газдiвськiй печерi. Це, звичайно, забобон, хоча у принципi думка справедлива – навiщо спустошувати печеру?

Стривай, а що я взяв у пiдземних володiннях газди?

А-а… ведмедика.

Але це, зрештою, просто смiшно. Коли е вхiд, то мусить же бути десь вихiд, незалежно вiд того, брав ти що в печерi чи не брав.

Я дiстав з кишенi куртки ведмедика, оглянув його уважно, i тепер вiн не видався менi таким чарiвним витвором природи, як тодi, коли стояв на своему мiсцi… Неоковирний шматок вапняку, що ледь нагадуе якусь тваринку… Можливо, й ведмедя, але й тiльки. Не треба було його чiпати.

Бо що дивне у печерi – те не буде видаватися дивом у сучаснiй мiськiй квартирi.

Та не викидати ж його тепер! І я сунув ведмедика до кишенi куртки, все ще жалкуючи, що понiвечив задарма такий витвiр природи. Нервове збудження не минало, я дихав так, нiби пiднiмався на круту гору. Аби заспокоiтись, заплющив очi i намагався нi про що не думати. Та не минуло й хвилини, як я вiдчув, що печерою хтось iде. Це мене так вразило, що я завмер, не дихаючи, не ворушачись.