Аравійська пустеля (збірник)

Печерою i справдi хтось iшов.

Ішов важко, надсадно: чап-чалап, чап-чалап…

І дихав тяжко, хрипло, з присвистом.

Я розплющив очi i завмер з ляку. Прямо надi мною… стояв ведмiдь. Здоровенний, як три ведмедi завбiльшки, iз жахливою пащекою, вiн стояв на заднiх лапах, а переднi простягав до мене.

«Це менi просто… мариться, – подумав я, силкуючись заспокоiтись. – Зараз я встану, i це бридке видиво щезне…»

Хотiв звестися i не мiг. Тiло вiдмовлялося менi пiдкорятися, я сидiв нерухомо, вiдчуваючи над собою важке хрипле дихання.

Ведмiдь зробив ще один крок до мене (я швидко заплющив очi).

І раптом велет сказав, чiтко вимовляючи слова:

– Ти навiщо взяв ведмедика, сина мого?

Я крикнув i… Проснувся? Нi, здаеться, я не спав. Просто сидiв iз заплющеними очима. А коли розплющив очi, ведмедя бiля мене вже не було, але я виразно чув, як вiн важко йшов печерою, як гупав у пiтьмi, на щось натикався, хрипло та важко дихав i щось бурмотiв до себе, як бурмоче сам до себе старий дiд.

«Нi, я таки справдi задрiмав», – подумав я i хотiв було уже встати, як зненацька тишу печери розiтнув крик:

– Вiддай, кажу, ведмедика, сина мого!!!

Менi враз забракло духу.

– Вiзьми… ось вiн… – сквапно проказав я (дихати було, як нiколи, важко) i, дiставши з кишенi куртки ведмедика, поклав його пiд стiною. – Вiзьми свого синка, вiзьми…

І, схопившись, побiг геть вiд того мiсця, хоча куди я мiг утекти з печери, з якоi не було виходу?

У печерi стало тихо-тихо.

Десь i зник ведмiдь, не чути було бiльше його важкоi ходи i хриплого дихання та бурмотiння.

Я зупинився i витер мокрого лоба.

Нi, це таки був сон. Сон i бiльше нiчого. Просто я задрiмав сидячи… Прислухався… Чути було, як десь лунко капала вода: кап-кап-кап… Пауза. Кап-кап-кап… І вiд тих лунких i чiтких звукiв з мене нiби пелена спала. Стало напрочуд легко, вiльно, i я з шумом перевiв подих… Трохи навiть аж незручно зробилося, що я отак здрейфив… І як завжди бувае пiсля нервового потрясiння, захотiлося нестримно посмiятися.

Я все збагнув. От наiвний дивак! Та вхiд же е! Є, тiльки шукав я його не там, де треба, не там, де вiн знаходився! От у чому фокус. Я протиснувся вузьким лазом, що був у стелi печери, потiм став на карниз i стрибнув у саму печеру. Стрибнув згори, iз стелi, а шукав вхiд унизу, при долiвцi. Чи принаймнi в стiнi. Себто мислив i дiяв по шаблону: якщо е вихiд, то вiн мусить бути в стiнi. Адже у мiських квартирах дверi завжди в стiнi, а не на стелi.