Мир хатам, війна палацам

– Я тiльки хочу сказати, – заспокоюючися, мовив Іванов, – що бiльшовицька партiя – авангард робiтничого класу, i весь робiтничий клас мае право i повинен мати свою думку про свiй авангард, про його дiла i програму теж. Та й, – Іванов кивнув на старого Бриля, – сьогоднi вiн – чоловiк позапартiйний, а завтра, дивись, може, i вiн у нашу партiю вступить. Та й ти теж…

Боженко раптом грiзно посунувся на Івана Бриля.

– І правда! – загорлав Боженко, замахавши кулаками. – Ти, Йване, покинь ханьки мняти бiля партii! Це тобi не дiвка на вечорницях! Залицяешся, сучий син: i гарне слiвце закинеш, i поцiлуеш у закапелку, i рукам волi даси коло пазухи, а сватiв заслати – нема! – Боженко насувався на Івана, загрозливо розмахуючи руками.

 – Ти чому позапартiйним живеш, сучий син? Ти що – перекупка з Галицького базару чи – обиватель з кафе «Семаденi» на Хрещатику?

– Та ти не той… ти не дуже! – задкував Іван, ухиляючись вiд Боженкових рук.

– Двадцять рокiв ти в революцii крутишся, як кiзяк в ополонцi, а до партii не йдеш…

– Так його! – пiд'юджив Фiалек.

 – По кумполу його, Василю! Його, бач, нi п'ятий рiк не навчив, нi кров, що проливав з нами у Полiтехнiцi!

– Ти чого, старий чорт, – вже заревiв Боженко, пiдбадьорений пiдтримкою, i таки пiймав Івана за сорочку на грудях, – в партiю не вступаеш? В нашу – в пролетарську партiю соцiал-демократiiв бiльшовики?

– Так i ти ж ще двох мiсяцiв нема, як вписався! – намагався Іван одiрвати чiпкi пальцi Боженка вiд своеi празниковоi сорочки.

 – Чому ти, розумний, ранiше не вступив?

– Тому що дурний був. А тепер порозумнiшав, як меншовицькi провокатори нас мiнiстрам-капiталiстам продали!

– Облиш, Василю! – реготав Іванов. – Хiба в партiю силою заганяють? Дивись, ти йому на сорочцi гудзика одiрвав!

– Я не силою, а серцем своiм до його серця промовляю. Таких, як вiн, риболовiв, за горло треба брати, щоб у головi ясно було! Нехай скаже, старе опудало, вступить до нашоi партii чи нi?

– Облиш сорочку! – почав благати Іван.

 – Пусти! Справдi, гудзика одiрвав. От нехай Максим скаже: вже не раз ми з ним про це мову вели…

Максим, що хитро пiдсмiхався, поки запальний Боженко толочив його друга об стiнку, спробував стушуватись, коли Боженко кинув на нього лютим поглядом.

– Я – що? Я – нiчого. Говорили-балакали, звичайно.

– Ну й що? – гарикнув Боженко. – І до чого договорились?

– Старi ми вже з кумом… з сватом пак. Пiдтопталися вже.