Мир хатам, війна палацам

Зараз вiн це щеня вб'е, не подивиться, що – син!

У хвiртку, закладену на засув, тарабанив хтось з вулицi. Кiлька голосiв гукали: – Йване, Максиме, рукам волi не давай!

– Злазь! – гукнув Іван. – Я тобi, обормоту, зараз дам!

– Ех, ви!.. – проказав Данило згори вниз, дихаючи коротко й часто. Вiн хотiв додати ще щось, та не знаходив потрiбного слова, яке б i дошкульне було, але годилося б мовити рiдному батьковi. Меншовики ви! – нарештi знайшов вiн.

– Ой! – зайшовся Максим Колиберда. – Ах ти ж…

Бiльше вiн нiчого не мiг сказати i почав зиркати по землi за каменюкою чи бодай грудкою.

Образа вдарила й Івана. Меншовики, бiльшовики! Цього розколу сил пролетарськоi революцii вiн не визнавав, бо п'ятнадцять рокiв бiгав потай по таемних робiтничих гуртках, i вiдколи вони пiшли в Киевi – ще вiд Мельникова з Дорогожицькоi та Кецховелi з Боричевого току – завжди iменувалися нероздiльно соцiал-демократичними. Але раз тепер повелося, що декотрi соцiал-демократи похилились на буржуйський бiк – годитись на конституцiйну монархiю замiсть робiтничоi республiки – i прозвали iх «меншовиками», то Іван був проти меншовикiв, i дражнити його так – було кривдно.

Та тяжка образа знову дещо стверезила розсудливого батька.

Чорт батька зна що, може, й справдi, вони з Максимом погарячкували? Може, в батькiвському гнiвi, дiйсно, скотились до… меншовицькоi тактики?

В цей час Максим Колиберда натрапив-таки каменюку i пошпурив на Данила. Камiнь виписав круту траекторiю в чистому небi i влучив Даниловi в брову.

Тося скрикнула, мами зарепетували, а Данило вхопився рукою за чоло. Пальцi йому враз заюшила кров.

Кров i вирiшила все.

Іван Бриль вiдчув, що тепер вже готовий на смертовбивство. Вiн крутнувся на мiсцi i – аж нiяк неждано вiд його дебелоi комплекцii – миттю схопив друга свого, Максима Колиберду, за плечi.

– Яке ти право маеш сина мого убивати?

Іван пiднiс вгору на двох руках щупле Максимове тiло i розмахнувся, щоб гепнути ним об землю з усiеi сили.

Та хвiртка в цю хвилину зiрвалась з петель, i в подвiр'я вскочив парубок у червонiй сорочцi, чоботях «бутилками», з гармонiею за плечима.

– Наших б'ють! – лементував парубок. – Гей, Нарцисе! Сюди!

Данило теж стрибнув вниз з своеi вишки:

– Батьку! – гукав вiн. – Схаменись, батьку!

– Боженьку! Мати-заступнице! – голосили Меланя з Мартою.

Дiти – Брилевi, колибердiвськi, числом десять, – зняли писк, хто тiкав, хто хлипав, хто хапав мамiв за спiдницi i ховав голови пiд фартухи.