Мир хатам, війна палацам

Проте вони й були на парадi, на вахтi, при прапорi «Пролетарi всiх краiн, еднайтеся!»

Тиша запанувала в подвiр'i, тiльки жiноцтво ще потихеньку охкало та бiдкалося – як же це невiнчанi та нехрещенi пiдуть у шлюб християнськi дiточки, Тоська з Даньком?

– Ну, дiтки… – почав нарештi Іван Бриль.

Ту ж мить Харитон сiпнув за бiлу хустку, якою пов'язанi були молодi, i Данило з Тосею вклякли навколiшки.

Андрiй Іванов розв'язав поворозки i почав розкручувати полотнище прапора. Вiн тримав держално ще похило до землi, i стяг неначе стiкав червоним струменем з його рук на землю.

Промiння низького вже сонця багрянило його й iскрилося самоцвiтами у новенькому позументi.

Іван Бриль зам'явся. Все старе, що примовлялося батьками й дiдами до благословення, тепер неначе до пуття не йшло. Що ж його говорити по-новому, по-революцiйному?

– Прийшла вам пора, дiтки, – нарештi сказав Іван, – i покохалися ви мiж собою, як тi голубки. Не перечити проти цього нам, старим батькам…

Меланя з Мартою заплакали вголос, але так i належало на таку нагоду мамам.

– Пам'ятайте ж, дiти, – пiдвищив голос Іван, – що старi люди кажуть: нема кращого друга, як супруга!

– З добрим подружжям i горе розгорюеш! – докинув поспiхом i Максим. – Гляди ж, Даньку, i в лиху годину не кидай вiрну дружину! – І тут вiн раптом згадав, як у аматорському гуртку у п'есах не раз i сватав, i благословляв. – На щастя, на здоров'я, на довгii лiта. Дай Боже, вам на свiтi пожити, дiток наплодити, а там i попарувати, як самi паруетесь зараз.

Був ти, Даньку, наречений, а став суджений. Була ти, Тосю…

Та Йван вiдсторонив його i сам виступив наперед.

– Пожди! Я вiд тебе старший на два роки, та й син же – мiй, а твоя тiльки – дочка…

І тепер, цiлковито перебравши в своi руки iнiцiативу, Іван заговорив достойно та урочисто:

– Вважай, Даниле: батьки глядять дочку до вiнця, а чоловiк жiнку – до кiнця! – Вiн поглянув суворо на макiвку похиленоi перед ним синовоi голови, а тодi перевiв погляд на стриженi патли похиленоi Тосi, що вся дрiбно-дрiбно тремтiла з хвилювання й переляку.

 – А ти, Антонiно, гляди: будь синовi моему i супруги моеi, Меланii Опанасiвни, вiрною дружиною, а дiтям його – доброю матiр'ю. Будеш тодi i нам з старою гарною дочкою. Благословляю вас, дiти моi, моiм отецьким благословенням i бажаю вам…

Тут Іван вiдчув, що зараз i сам заплаче – бо ж саме такими словами благословляв колись i його батько на шлюб з Меланкою.