Святополк ІІ Ізяславович

Робив це щоденно, вiдчуваючи, що володiе не просто вмiнням: Всевишнiй поклав на нього призначення – зберегти пам’ять про землю Руську.

У монастирi завжди багато роботи. Кожен чернець мае свiй обов’язок. Останнiм часом люду, що йшли до ченцiв за порадою, за добрим словом – побiльшало. Жити ставало важче. Перший рiк Святополкового княжiння не принiс змiн. Навпаки, вiйна i спустошення перетворювали квiтучi Руськi землi на руiну.

Нестор схилився над столиком для писання. Хоча надворi й посвiтлiшало, запалив свiчку, дiстав пергамен i почав старанно складати рядок за рядком.

«Мученi холодом i виснаженi, у голодi, i в спразi, i в бiдi, поблiдлi лицями i почорнiлi тiлами, ходячи невiдомою землею голi й босi, ноги маючи поколотi терням, вони запаленим язиком, зi сльозами вiдповiдали один одному, говорячи: «Я був iз сього города», а другий: «Я iз сього села». І так розпитували вони зi сльозами, рiд свiй називаючи, а очi пiдносячи до неба до Всевишнього, який вiдае про потаемне».

Нестор перевiв погляд на образи, перехрестився.

Цiеi митi хтось постукав до келii.

– Во славу Господа! – почулося з-за дверей.

– Справами Його, на всi вiки! – вiдповiв Нестор.

– Пробачте, отче, що перебив писання, – на порозi стояв Петрик, – кличуть до отця настоятеля.

– Добре, зараз, – вiдповiв чернець. І далi до малого: – Як тобi, Петрику, при монастирi? Вже звик?

– Добре тут. Справ багато. І всi приязнi до мене.

– Мамцю давно бачив?

– Вчора до неi бiгав.

– Як вона там?

– Слава Богу!

– Тож пiдемо, по дорозi переговоримо.

Вони швидко вийшли з келii i попрямували до Будинку настоятеля.

Ігумен Іоанн недавно переселився до нових покоiв. Будинок мiстився на Верхнiй територii Печерського монастиря, тож iти вiд Несторовоi келii займало трохи часу. Настоятель довго вагався щодо переселення, пояснюючи необхiднiстю проживання разом iз братiею. Але головний храм монастиря – собор Успiння Пресвятоi Богородицi не мав стояти самотньо.

На всьому полi, отриманому вiд щедрот княжих, останнiм часом йшло будiвництво. Час стояв непевний, присутнiсть ворога передчуттям лиха тяжiла у повiтрi. Тож щодня працювали ченцi й послушники, приходили городяни i ремiсний люд з Киева, навколишнiх сiл i поселень.