Святополк ІІ Ізяславович

– Як тебе звати, дiвчино?

– Лебедiвна.

– А що ти тут робиш? – безглуздiшого запитання не могло i бути.

– На тебе чекаю, – дiвчина розсмiялася, i князю здалося, що небом прокотилася хвиля срiбних дзвiночкiв.

– А ти взагалi знаеш, хто я? – спробував опанувати себе Святополк.

– Знаю, ти князь Святополк.

– А ти вiдаеш, на чиiх землях живете? – спробував суворий тон князь.

– Ох, боюся, боюся, – знову розсмiялася Лебедiвна, а потiм серйозно: – На твоiх, княже. А що?

І тут князь не витримав.

– Дочка?

– Так.

– А тебе як кличуть?

– Миросвiтом.

– Нагодуеш? Бо щось я зголоднiв.

– Звичайно. Є трохи дичини, рибка зi ставу, грибки та ягоди, медовуха i квас.

– Тож ходiмо швидше, – Святополк ще раз глянув на Лебедiвну. Кров iз силою вдарила в голову, зануртувала жилами. Із зусиллям князь вiдвiв погляд.

Того дня Святополк залишився на хуторi. Вартовi, дворовi, охоронники всю нiч шукали князя i лише ранком натрапили на маленький хуторець.

Святополк ще не раз навiдувався до старого Миросвiта i його доньки. А згодом з’явився на свiт хлопчик, якому дали iм’я – Мстислав.

Чому це згадалося зараз бiля помираючоi жони Аделiни? Важко сказати. Може, тому, що коли одного разу Святополк приiхав до хутора, то побачив тiльки попелище, i нiхто нi про Миросвiта, нi про його доньку нiчого сказати не мiг.

Добре, що Мстислав на той час уже виховувався при батьковому дворi.

Іншi його дiти – Ярослав, Анна, Збислава i Предслава народженi Аделiною.

Чи любив вiн Аделiну? Мабуть, по-своему, так. Але тоi жаги, того полум’я, яке вiн вiдчував до Лебедiвни, не було.

Зараз Аделiна помирала. Вона вже давно хворiла. Святополк взяв ii за руку – долоня була холодною i чужою. Князь погладив жону. Аделiна розплющила сповненi тугою очi й усмiхнулася до нього. Востанне…

Аделiну ховали на третiй день. Вiдправу служив митрополит Єфрем. Коли вiдправили поминальну, поклали останки жони Святополковоi до саркофагу, а численнi родичi та челядники вийшли iз собору, Святополк i Владика залишилися на самотi.

Запала мружлива тиша – було чутно, як потрiскуе вогонь, з’iдаючи свiчковi недопалки. Князь сидiв, низько схиливши голову, думаючи про те, що життя його вчергове загнало до глухого кута.

Раптом пролунав голос митрополита Єфрема:

– Знаю, що треба зробити, аби зупинити половцiв.

У монастирi пЕчерському

Повернувшись iз вранiшньоi служби, Нестор сiв за писання.