Святополк ІІ Ізяславович

Вони вiрили, що монастир стане iм надiйним прихистком. Перше, що зробили: огородили межi монастиря стовпiем, по кутах звели вежi, збудували кам’яну трапезну i Будинок настоятеля.

«І ченцiв треба сюди переводити. Хоча б тих, хто входить до духовного управлiння», – iгумен Іоанн якраз вийшов з примiщення i споглядав, як вiд Дальнiх печер, де й жила братiя, пiднiмаються двое.

«Розумний цей чернець Нестор, – мiркував iгумен, – хоча вiком молодий, стiльки книг перечитав, що iнколи сором бере, що от я – настоятель, а й половини не знаю того, що вiн.

– То як там мати твоя, Петрику?

– Живе потихеньку.

– Не страшно самiй у лiсi?

– Та вона не зовсiм сама, – хлопчик зам’явся, – там ще дядько Любомир.

– Це не той Любомир, якого вона врятувала?

– Той самий.

– Що ж, достойна людина, – чернець усмiхнувся.

– Це правда, але Ви ж знаете, отче, що про мою мамцю говорять. – Петрик спохмурнiв i нiяково: – Люди ii вiдьмою кличуть.

– Знаю, але ти на це не зважай, – Нестор враз став серйозним. – Люди багато чого кажуть i не завжди правду. Мати твоя вдосталь у життi вистраждала. Крiм того, вона розумна: багато чого знае i багато що вмiе. А розумних у нас не люблять. На собi це вiдчув…

– Тому i мама, i дядько Любомир хороняться вiд чужого ока. Ви ж не скажете нiкому? – хлопчик по-дитячому злякався, що розповiв таемницю.

– Не полошися, – заспокоiв отець Нестор, – я ж чернець, а ченцi таiни бережуть. Ну, i ми ж з тобою друзi.

– Так! – очi Петрика радiсно засвiтилися. Почути такi слова вiд самого отця Нестора було щастям.

– Дивись, он отець настоятель вже на нас чекае.

– Во славу Господа живемо! – привiтався iгумен Іоанн.

– Во славу справ Його! – вiдповiв Нестор.

– Во славу! – i собi стиха промовив Петрик.

– Кликали, отче настоятелю? – Нестор розправив плечi. Його звичка трохи сутулитися давалася взнаки.

– Треба порадитися, – отець Іоанн зробив жест рукою, – тож прогуляемося садом монастирським, покажу, що я тут бiля будинку закладаю.

Ігумен i чернець повернули праворуч вiд Будинку настоятеля. Рушили недавно прокладеними стежками, прикрашеними самшитом i туею, привезеними з Тмутороканi.

Отець Іоанн знався багато на чому. Полюбляв садiвництво, вважаючи цю справу наступною за значущiстю пiсля служiння Господу, розумiвся у мистецтвi, був великим книжником i хорошим лiкарем.