Святополк ІІ Ізяславович

Висипав зi шкiряного гамана золотi до карнавки, що стояла при входi до мiста. Ступив до киян, прийняв хлiб-сiль. Передаючи дари Любомиру, ледь чутно, усмiхаючись, прошепотiв:

– Другий буде, один уже маемо…

Святополк пiдняв правицю:

– Люде киiвський, високоповажний Митрополите, святi отцi церковнi, братiе монастирська, майстри i челядники, торговцi й рибалки – усi, хто прийшов сьогоднi сюди, – вдячний вам, що запросили до столу Киiвського, за вiру в мене. Не посоромлю, не зганьблю вибору вашого. Уклiн вам, i допоможе нам Господь.

Князь Святополк не був людиною набожною. Бiльше того, подейкували, що вiн таемно вклоняеться богам поганським. Але чого тiльки не говорять? Те, що вiн спочатку звернувся не до митрополита, а до простого люду, зачепило Владику. Але князь е князь. Вiн господар, можливо, розхвилювався. Митрополит вирiшив на це не зважати.

«Господь милостивий, подаруе нам день новий», – подумав церковник.

Велелюдна процесiя неспiшно попрямувала до головного храму мiста – Софii Киiвськоi.

– На коли призначено урочисту церемонiю, Владико? – запитав Святополк. Князь i митрополит йшли трохи попереду, злiва i справа, стримуючи людей – особистi охоронники Святополка, позаду – священники, бояри та челядники князя.

– Як скажеш, княже, тобi вирiшувати. – Митрополит Єфрем хвилю помовчав. – Ти з дороги, але люд вже третю добу чекае.

– Чимало людей зiбралося, – промовив князь.

– Це ще не багато, побачиш, скiльки на Софiйськiй площi – просто море безкрае.

– Тодi зробiмо так: я не буду заiжджати зараз до Княжого палацу, вiдправлю туди своiх челядникiв – нехай облаштовуються, а ми з найбiльш близькими зупинимося у Вас, Владико. Дасте можливiсть умитися та годинку перепочити?

– Звичайно, буду радий, – митрополит Єфрем усмiхнувся в сиву бороду. Не дарма-таки вiн вийшов зустрiчати нового князя до Золотих ворiт, а не залишився, як йому радили, на подвiр’i Софiйського монастиря.

– Тодi призначимо урочистостi години за двi, – Святополк обернувся, розшукуючи очима Любомира, покликав його i тихенько вiддав розпорядження.

– Бачу, – промовив митрополит, – прийшовся тобi, княже, наш посланник.

– Так, вiрна та надiйна людина. Таких мало, – вiдповiв Святополк.

– Тiльки звiдки у нього отой свiжий рубець? Щось у дорозi трапилося? – запитав священник.

– Розповiм, Владико, трохи згодом, – вони якраз пiдiйшли до Софii Киiвськоi.