Святополк ІІ Ізяславович

Вiн поважав людей кмiтливих. А цей був саме таким.

– Як звати тебе?

– Шмулем.

– Чим займаешся?

– Та, рiзним. Трохи торгуемо, трохи шиемо, трохи iншого…

– Чекають бiля Золотих ворiт… – Святополк трохи подумав, потiм покликав до себе Любомира. – Що скажеш?

– Думаю, що входження до Столу повинно бути урочистим, – вiдповiв киiвський посланець. Його лiву щоку перетинала глибока рана, що деiнде трохи кровила.

– Тодi до Золотих ворiт, – вирiшив Святополк. – А вам, – звертаючись до купки юдеiв, – дякую за зустрiч.

Ще побачимося!..

Почет Святополкiв повернув праворуч i, об’iжджаючи мури, попрямував уздовж земляного валу.

Князь Святополк входив до Киева через головнi ворота. В народi вони називалися Золотими i були збудованi ще за часiв Святополкового дiда – Ярослава.

Новий владник височiв на бiлому конi. За ним гарцювали вершники, i найближче до майбутнього Киiвського володаря – Любомир. Це побачили, i натовпом прошелестiло:

– А наш оно – поруч!..

Святополк був високого зросту, стрункий, жвавий у своi сорок два роки.

Характером – запальний, та швидко вiдходив. При згадцi про дитинство – тiльки всмiхався. Єдина законна жона його батька – Гертруда завжди говорила, що у неi тiльки один син – Ярополк. Добре, що батько так не вважав. Святополк був сином Ізяслава та наложницi Русали. Неземна красуня, мов небесне свiтило, промайнула життям князя Ізяслава та й зникла, невiдомо звiдки з’явившись та невiдомо куди подiвшись. Просто одного дня ii не стало. А син на iм’я Святополк залишився.

«Побачила б мене мати зараз», – подумав князь, дивлячись на приготування до урочистостей… Навколо все вирувало, сила-силенна людей намагалася проштовхнутися до князя, але добре навчена охорона трималася мiцно.

Немолода жiнка з пошматованим на клаптi лицем протиснулася до Святополка. Вона хотiла щось сказати, та охоронцi вiдштовхнули ii. Спробувала ще раз. Князь жестом зупинив воiв.

– Чого тобi, жiнко? – вiн глянув на неi i вiдсахнувся, настiльки спотвореним було те, що звалося обличчям.

 – Як звати тебе?

Жiнка мовчала, тiльки по щоках котилися великi сльози.

– Це – Мара, всi ii так називають, – поспiшив на допомогу Любомир, – вона навiжена.

– А, зрозумiло, – промовив князь i вiдвернувся.

Раптом вiн почув чи йому здалося: «Святеку» – так звала його в дитинствi мати. Вiн рiзко озирнувся, але Мари нiде не було.

– Знайдiть i приведiть менi цю жiнку завтра до палацу, – рiшуче звернувся до челядникiв.

Князь зiскочив з коня.