Володимир

Але що могли зробити цi двi тисячi воiв? У Новгородi вже зiбралась сила-силенна людей з полунощних земель, на Волховi похитувались лодii з усiх п’ятин Новгородськоi землi, що волоком добились сюди через озеро Нево з Карели, озером Онего i Свир’ю вiд погостiв над Крижаним морем, з Бiлоозера, Мезенi i навiть Печори.

Усiх iх мав опорядити в дорогу Великий Новгород, клiтi на торговищi й у княжому дворi над Волховом були розчиненi, кожен конець i вулиця давали на рать, що велiв князь; з Кузнецькоi вулицi везли день i нiч усяку кузнь, з Плотницькоi – котки для волокiв, з Щитноi – щити та мечi, з Кожевницькоi – збрую, сiдла, з Гончарського конця – корчаги, плоскви.

Та й самi новгородцi вирушали на брань, люди йшли i йшли з усiх концiв – Наревського, Словенського, Загородського; отцi прощались iз синами, жони плакали на грудях своiх мужiв, дiвчата проливали сльози за своiми молодими.

Проте князь Володимир не давав загаду пiднiмати вiтрила.

Повернувшись з Свiонii, вiн послав своiх слiв на чолi з воеводою Михалом у Полотськ, до князя Регволда.

Усе боярство й воеводи чули, як князь сказав:

– Ти, воеводо Михале, iдеш до полотського князя Регволда; скажи, що не хочу марно проливати кровi, пропоную йому мир i любов, прошу разом зi мною йти на Киiв утверждати Русь.

– Князь Регволд – вельми хитрий i лживий, – вiдповiв на це Михало.

– Як можемо ми вiрити його слову?

– Гаразд, – повiв далi князь Володимир, – коли так, скажи йому, що я хочу на знак нашого миру взяти жоною дочку його Рогнедь…

– Добре розсудив, княже! – загомонiли воеводи й бояри. – Так i говори! І ми волимо, аби в нашого князя була достойна жона.

Пiзнiше князь Володимир часто думав над тим, чому вiн дав такий загад своiм слам. Вiн чув ранiше про княжну Рогнедь, яку всi називали красунею, але сам нiколи ii не бачив.

Любов? Нi, вiн не мiг полюбити Рогнедь, сидячи в Новгородi. Зухвалiсть? Нi, Володимир i цього в гадцi не мав. Син рабинi хотiв вiдчути себе людиною, князем, та ще хотiв добра рiднiй землi.

Проминуло багато часу, вiдколи Михало з iншими слами рушили на лодiях в озеро Ільмень, щоб далi волоком потрапити в Двiну, а там i до города Полотська, i все не було анi iх самих, анi звiстки.