Володимир

], обоямогострий меч, срiбнокований щит, золотий пояс роботи новгородських кузнецiв – для конунга, емалi – для його жони, лунницi з сканню – для дочок.

– Добрi дари ти привiз, гардський княже, – вiдповiдае Олаф Скетконунг, пальцем пробуючи лезо меча, – i за них тобi дякую. Щедрий Гардарик[54 - Гардарик – краiна городiв (швед.).], багата земля твоя, княже. А тепер скажи, що привело тебе в Свеарiке?[55 - Свеарiке (або Свiонiя) – Швецiя.]

Вони сiдають один проти одного за столом. Воi князя тихо виходять, в глибину свiтлицi вiдступають ярли, мовчазнi слуги ставлять на стiл наповненi мiцним медом срiбнi келихи, толковини говорять тихими голосами.

– Я прибув до тебе, Олафе, пам’ятаючи, що тебе називають Скетконунгом[56 - Скетконунг – хороший, добрий конунг (швед.).], хочу нагадати й утвердити те добре, що було мiж людьми наших земель. Ти сказав про багатство моеi землi – i це правда. Але у великому роду не без сварги, при великому багатствi не без урону. Іде в мене, конунге, сварга з братом Ярополком, що сидить у Киевi-городi…

– Киiвград, – примружуе очi конунг Олаф.

– Тому я й прибув до Свеарiке, – продовжуе князь Володимир. – Маю багато воiв з полунощних земель, але хочу тебе просити дати менi на помiч тисячi двi воiв. Воi-свеi, – закiнчуе князь Володимир, – хоробрi, iх знае весь свiт.

– Так, у свiтi знають наших воiв, – згоджуеться конунг Олаф. – Та й самi моi воi люблять далекi походи. Але вони, – конунг посмiхаеться, – дуже люблять городи, землi, дань.

– Городiв i земель я дати не можу, – вiдповiдае князь Володимир, – то не моi городи, а людей моiх, вони ж, знаеш сам, не терплять iноземцiв. А золото твоiм воям дам.

– Це буде довго?

– До Киева-города й назад – рiк. А може, воi твоi попливуть далi, до Вiзантii.

– Двi тисячi воiв… Рiк, – шепоче конунг. – Що ж, княже, будемо радитись, запрошую й тебе на цю раду.

Тiльки темнiе, в ущелинi за Упсалою, що горловиною своею виходить до кипучого моря, в священнiй дiбровi запалюеться безлiч вогнiв, народжуеться спiв, чути людськi голоси.

Шляхом, що в’еться над морем, до цiеi ущелини на колiсницi, яку тягне четверик коней, оточений гiрдманами[57 - Гiрдмани – охоронники.], iде з ярлами i лагманами[58 - Лагмани – управителi земель.] Олаф Скетконунг.

Ще одна колiсниця прямуе за першою, в нiй сидять князь Володимир, воеводи новгородськi, вони пильно озираються навкруг.