Володимир

І саме тодi василiки сказали князю Ярополку, що iмператори ромеiв бажали б закрiпити мир i дружбу з киiвським князем його шлюбом з жоною царськоi кровi, що царiвна ця нинi гостюе в Херсонесi i скоро може бути в Киевi.

Князь Ярополк, сп’янiлий вiд медiв, на одну якусь хвилинку замислюеться, згадуе розповiдi старих людей про те, що княгиня Ольга iздила до Константинополя сватати його батьковi вiзантiйську царiвну i мала через це велику образу. Та невже ж вiн кращий, дужчий, бiльш потрiбний ромеям, нiж його батько?!

– Я зустрiну й з честю прийму в Киевi царiвну, – каже василiкам князь Ярополк.

А ще через короткий час на березi Почайни зупинилось кiлька хеландiй, з однiеi зiйшла й попрямувала Боричевим узвозом на Гору оточена патрикiями-слами жiнка, обличчя якоi ховалось пiд темним покривалом.

На Горi, в теремi, жiнка зняла покривало, й князь Ярополк був вражений, побачивши перед собою надзвичайноi краси, нiби виточене обличчя, тонкий нiс, нiжнi уста, рум’янцi, що розцвiли на його очах, як пишнi троянди, i темнi очi, що нiби увiбрали в себе грозу полуденних морiв, але веселi, iскристi.

«О Боже, – подумав Ярополк, привiтно посмiхаючись жiнцi, яку сли назвали Юлiею, небогою iмператора Романа Лекапiна й троюрiдною сестрою царствуючого iмператора Василя, – де народилась i як потрапила до Киева ця красота незрiвнянна?»

Вiн запрошуе Юлiю до Золотоi палати й довго розмовляе там з нею, пiзнiше вона йде в княжi покоi, де князь i царiвна обiдають, надвечiр у гридницi збираеться пир, на якому Ярополк дае великi дари василiкам iмператорiв, пiднiмае за здоров’я царiвни келих з медом.

Гора гомонить, чутки про василiкiв i царiвну котяться в передграддя й на Подол, дехто в цей час п’е, а дехто, торкаючись шрамiв на тiлi, думае важку чорну думу.

Так минае кiлька днiв. За цей час князь Ярополк разом iз Юлiею i слами побували у Вишгородi, на ловах, розважались i пустували, але говорили й про дiло, домовлялись про шлюб князя iз царiвною.

Однiеi ночi сталося щось незвичайне. Була пiзня година, спала, впившись медами й олом, Гора, тiльки перекликались сторожi на вежах i час вiд часу спокiйно, навiваючи сон, звучали мiдянi била, по небу плив великий жовтуватий мiсяць, тисячi зiр палахкотiли в глибинах неба i яскраво вiдбивались на плесi Днiпра.