Володимир

– Так, так, вислав; того вимагали обставини.

– Я згадую нiч у Софii, – промовила Феофано, – i не винувачу тебе. Ти зробив тодi так, як змушували обставини. Але ти не зважив, хто твiй друг i хто ворог, ти зрадив Феофано i тепер розплачуешся за це. Та я все забула, любила тебе й люблю, варто було тобi мене покликати – i я через весь Понт примчала до Константинополя, пробралась сюди… Тiльки для чого, для чого, Іоанне?

Вiн безпомiчно озирнувся по спочивальнi.

– Як же я мiг тебе не кликати? Адже я залишився самодин.

– Ти залишився один ще тодi, коли ми бачились з тобою в соборi, в Софii. Пригадуеш, ти сам говорив про це.

– Пригадую все, нiби це трапилось учора. Так, я тодi вже був один, а потiм вiйна з Святославом, походи в Азiю, страшна, невiдома хвороба.

– Ти захворiв, Іоанне, тiльки через те, що бiля тебе не було мене. Я б цього не допустила, одвела б ворожу руку.

Вона сiла на ложе зовсiм близько вiд Цимiсхiя, бачила перед собою його неспокiйнi, зляканi очi.

– Ти думаеш, хтось мiг це зробити навмисне?

– Не тiльки мiг, а й зробив.

– Але хто? Невже вiн? – Іоанн кивнув на дверi, за якi вийшов проедр.

– Нi, – одразу ж вiдповiла Феофано. – Я не знаю людини, яка б тобi служила так вiрно, як вiн.

– Тодi хто, хто? Адже я захворiв не тут, а в далекому походi. Це почалося вночi… бiля гори Олiмпу, де я був тiльки з проедром.

– Є отрути, якi дiють не одразу, а через певний час i довгi роки…

– А далi? – Вiн схопив Феофано за руки. У нього були холоднi, висхлi, кiстлявi пальцi.

Феофано гладила теплими пальцями його холоднi руки.

– О нi! – впевнено вiдповiла вона. – Проти кожноi отрути е лiки. Треба тiльки дiзнатись, що саме могли тобi дати. Я певна, що зумiла б це розгадати i вилiкувати б тебе.

– Спасибi, що ти мене пiдтримуеш, Феофано. Але треба взнати, хто мiг дати цю отруту, бо цей чоловiк може дати ii ще раз i ще раз.

– Чоловiк або жiнка, – коротко процiдила Феофано.

Вiн пильно з западин свого черепа дивився на неi.

– Ти думаеш, що це жiнка?

– Жiнка i чоловiк.

– Феофано! Скажи менi правду.

– Гаразд, я скажу правду, якою б жорстокою вона не була. Феодора… я чула про неi ще у Вiрменii, а тепер i в Константинополi, – це твiй ворог; але багато говорять i про Варда Склiра, вiн навiть тримае тут своi легiони. Феодора i Склiр – для них це було б непогано.

– Який жах! – говорив вiн.