Володимир

Над ними свiтило тепле сонце, за Любечем, скiльки не кинь оком, зеленiли луги, iз землi, мов iз води, буйно тягнулось всяке жито, на городах цвiло рiзне зело… Бранi були прежде, до них, скiльки пролито людськоi кровi, щоб захистити Русь, навiщо ж тепер окроплювати кров’ю рiдну землю, iти брату на брата?

Але йти було треба. Он пливуть i пливуть Днiпром лодii з Киева супроти Володимира, черед прийшов до них, не пошкодуе князь Ярополк любечан, що сказав, те зроблять посадники його Бразд i Кожема, княжi мужi аки iскри вогнянi, де б ти не був – знайдуть, не скоришся – спалять.

– Славен князь Ярополк! – закричав Бразд.

– Славен! Славен! – змушенi були пiдтримати його люди.

І всi вони пiшли на двори своi. Затужили, як водиться, матерi й жони, заплакали дiти, що втрачали своiх отцiв. О Руська земле, доколи будеш ти сiяти не зерна, а сльози, доколи будеш умиватись не водою з Днiпра, а кров’ю, доколи куватимеш не рала, а мечi?! Сонце пливе над землею – чому ж ти не спалиш ворогiв; вiтри вiють у полi – так завiйте ж, ударте в очi ворогам! О земле, земле Руська, яка ти багата i яка ти нещасна!

Десь на пониззi народився й покотився мiж берегами перестук весел, згодом на плесi Днiпра окреслилось чимало лодiй – ключ та ще ключ, – вони прямували вiд низького берега до гiр ошую, iм не було кiнця, i Микула все стояв i стояв на валу городища, дивився на Днiпро.

Не тiльки Микулу стурбував цей шум серед ночi, вiн побачив, що недалеко на сiрiй землi чорнiе кiлька постатей, ось хтось полiз схилом, за ним ще хтось, ще хтось.

– Пливуть лодii Ярополка. Князь iде на князя… Колись сiчi були на Ітилi й Дунаi, – нинi буде сiча й тут… Ой горе нам, горе!

Микула пiзнав тих, що говорили, це були ницi любечани, люди його роду.

– Нелюбо, що йде князь на князя… Мир i тиша мусять бути в землi.

– А коли князь iде на князя, то нехай ополчаються один супроти другого, в полi та в двобоi вирiшують сваргу.

– Не той нинi час, бо що не князь – то й закон.

– Що закон князя, аще земля наша мае свiй закон i покон.

– Мовчiть, людiе, бо скрiзь нинi е княжi вуха.

І люди на городищi справдi принишкли, повели далi мову впiвголоса, обережно.

– За що ж iде Ярополк, чому кличе нас iз собою?

Кiлька чоловiк, перебиваючи один одного, задихаючись, шепочуть:

– Уклав ганебний мир з ромеями – нам на виi жажелi[81 - Жажелi – ярма.