Святослав

 – Все подiлимо, що лишилося по батьку…

У цей час древо у вогнищi розпалилося, загоготiло, iз нього з трiском посипались у всi боки iскри, i Микула подумав, що то, напевне, душi пращурiв, якi звичайно живуть у теплi пiд вогнищем, почули iхню розмову, гнiваються, але не сказав нiчого про це братам, а промовив стиха:

– Так от чому ви залишились, браття, i не можете спати… Ех, брати, брати!..

– Зажди, – перебив його Бразд. – Ти що, сваришся? Може, ти не згоден, тодi розтяжаемось про озадок перед князем, нехай детський[14 - Детський – княжий виконавець.

– Ну, говори! – крикнув сердито вже й Сварг.

– Нi, брати! – вiдповiв iм Микула, якого злякала сама думка про те, що вони, сини старiйшини, пiдуть розтяжатись до князя. – Не треба нам тяжби, нiчого менi батько не залишав, а заповiдав одно: бути таким, як вiн, берегти рiд, вогнище наше.

– Вогнище тобi й буде, – промовив Бразд, – по закону давньому вiдомо, що якщо отень[16 - Отень – батькiвський.] двiр буде без дiла, то належить меншому синовi… Ти, Микуло, менший, – твiй i двiр, i рiд, i вогнище… Але хiба, крiм вогнища, нам нiчого дiлити?

Низько схиливши голову на руки перед родинним вогнищем, яке вже встигло перегорiти й пригасало, сидiв i думав важку думу Микула. Бразд говорив правду, – вiн дiе i чинить так, як велить усталений вiками покон i як велiв робити сам батько Ант… Але i покон, i батько Ант говорили про членiв роду, а Ант був головою всього роду, i оце вогнище, бiля якого вони зараз сидять, – це ж вогнище не Анта, не Микули, а знову ж усього роду.

Але Микула не мiг розповiсти цього братам.

– Дiлiть! – сказав вiн i з одчаем махнув рукою. – Дiлiть вогонь, мене, жону…

– Навiщо нам дiлити вогонь, жону… – глузливо засмiявся Бразд. – Подiлимо тiльки те, що було Антовим, нашим, кожному – свое….

– Дiлiть! – ще раз сказав Микула.

– А дiлити нам i небагато, – повiв Бразд. – Про двiр i хижу ми домовились – ти менший, це твое… Але е, Микуло, лядина[17 - Лядина – поле, оброблена земля.]…

Микула подивився на Бразда, нiби не розумiв його.

– Та хiба ж мало землi навкруг? Бери хоч i всю, до самого города Киева.

– Навiщо менi вся земля? – хижо засмiявся Бразд. – Багато землi менi не треба, трохи маю, трохи мушу додати.