Святослав

Тому й сказав про лядину, про ту землю, яку ми родом обробляли, де рубали дерева, палили пнi, орали, засiвали оцими-о руками. Вiд лiсу до пiскiв – от про що говорю. Кому ii дати?

– То, може, хай тобi i буде лядина? – допомiг Браздовi Сварг. – Менi, браття, землi не треба, я вже якось без неi проживу. Микула, бачу, теж за лядину не б’еться. Бери ii собi, Бразде.

Коли б це трапилось пiзнiше, Микула дiяв би iнакше, тодi б вiн напевне замислився над тим, чому Бразд завiв мову про лядину, але зараз вiн тiльки крикнув:

– Бери собi лядину, брате!

У цю годину, коли йому було так важко, вiн подумав ще й про коня, про якого пiсля похорон усi забули i який, либонь, бродить десь на луках… старий, немiчний кiнь.

– То й коня бери, – сказав Микула.

– Кiнь буде тобi, – заспокоiв його Бразд. – Кiнь при дому… А от возiв, iх два, – подiлимось, Микуло.

– Один буде тобi, Бразде, – сказав Сварг, – один Микулi, а я скую собi сам.

– Вiзьму, – згодився Бразд. – Але там у клiтях е ще й лемешi, рала. Тобi, либонь, не треба, Сварже?

– Не треба, – вiдповiв Сварг, – скую.

– Тодi навпiл, Микуло?

– Бери хоч i всi.

– Нi, – заперечив Бразд, – тiльки навпiл. І корчагами в дворi, куди колись насипали всяке жито, i батьковим одягом також подiлимось.

– Є ще й зброя, – нагадав Микула й показав очима на старовиннi шолом, щит i меч, якi лишились пiсля батька Анта, а зараз стояли пiд стiною.

Бразд байдуже махнув рукою:

– Нехай це буде тобi.

Аж тодi Сварг тихо промовив:

– А менi, браття, дайте рiзну кузнь.

– Забирай усе! – крикнув Бразд.

– Бери, – згодився Микула.

І вони замовкли. З усiм нiбито закiнчили. Що справдi можна було ще подiлити в оцiй старiй, убогiй хижi? Але брати не йшли, вони немов сп’янiли вiд розмови, може, в них бродив ще хмiль i вiд тризни.

– А скажи, брате, – запитав раптом Сварг, – чи не було в батька Анта золота, срiбла, кун?

Вiн подивився на Микулу недовiрливими хижими очима.

– Золота, срiбла, кун? – хрипким голосом промовив Микула. – Та звiдки ж вони?

– Зажди, брате! – вже бiльш сердитим голосом крикнув Сварг. – Але ж ти менi сам говорив про скарб, який тобi заповiдав батько.

– Так, говорив…

– Бач, Бразде, – звернувся Сварг до старшого брата. – Я ж тобi казав.

– Бачу, Сварже, бачу, – запалився i Бразд.

– Так де ж цей скарб? – заревiв Сварг.

Микула схопився на ноги.