Святослав

Доста натомився i Микула, вiн також хотiв спочити, але не йшов брат Бразд, сп’янiлий вiд меду й олу[11 - Ол – пиво.]. Вiн все ходив по хижi, зупинявся то в одному кутку, то в другому, брат Сварг також не йшов, сидiв бiля вогнища мовчазний i похмурий.

– То, мабуть, вже будемо, браття, й спати? – сказав Микула.

– Спати? – Бразд зупинився серед хижi й хитнув важкою розкуйовдженою головою. – Ти сказав правду, брате Микуло, хочеться спати… i, мабуть, вже ми й пiдемо, Сварже.

– Правда, правда, – пiдтримав його Сварг.

– То й поговоримо, брати, – згодився Микула, думаючи, що Сварг i Бразд, враженi смертю батька, ще раз бажають поговорити про нього, пригадати. – Сiдайте, браття, до вогню, я ось древа пiдкину.

Вiн пiшов у куток хижi, взяв трiсок, якi дереводiли натесали, готуючи корсту для батька Анта, i кинув iх до вогнища.

– Добре… добре… – почав Бразд. – От ми й зiбрались тут, при вогнищi, то поговоримо про дiло.

– А про яке дiло говорити маемо? – запитав Микула й поворушив трiски, що встигли вже пiдсохнути й одразу ж повилися вогняними язиками, залопотiли.

– Та про озадок[12 - Озадок – спадщина.] той, – вiдповiв Бразд, одвiвши голову вiд вогнища, що обпiкало йому шкiру, й дивлячись на брата великими блискучими очима, в яких вiдбивалося полум’я й жар.

– Слухай, Бразде! – крикнув тодi Микула. – Та хiба ж можна нинi, коли ще й вогнище не перегорiло, говорити про озадок?!

– А коли ж про це й говорити, як не нинi, – суворо процiдив Бразд, i Микула на цей раз чомусь не пiзнав голосу старшого свого брата. – Оже отець Ант, помираючи, роздiлив би дом своi дiти, на тому б i стояти, паки ж без ряду[13 - Без ряду – без заповiту.

– То правду, правду мовив Бразд, – втрутився Сварг. – А чому маемо ждати? Нинi кiнчимо все.

– Але що будемо дiлити? – обвiв очима хижу Микула.

– А все, – широко розвiвши руки, неначе обнiмаючи вогнище, хижу i всi речi в нiй, сказав Бразд.