Григорій Косинка

Але наш похмурий, вiчно заляканий карцерами й карами, староста зупинив короткою лайкою обох i, обвiвши очима по всiх кутках камери, наказав ставати в ряди – у двi лави: надходила чергова вiзитацiя тюремного начальства – повiрка по-старому й по-новому.

Ще далеко до камери було чути дзвiн острогiв – дзiнь, дзiнь… Блискучi, кавалерiйськi остроги носив, як вiдомо було нам, начальник корпусу № 6 – прищуватий, синьогнiдий якийсь на виду, цинiчно-нахабний – Бейзер (евреi-арештанти дали йому прiзвище – «зла собака»); вiн завжди, коли тiльки одвiдував нашу камеру, дивився в першу чергу на вбоге Конончукове лахмiття – кривив з огидою обличчя, так нiби вiн побачив кубло гадiв, а не постiль Конончукову.

Спльовував на долiвку, хоч нам за iнструкцiею категорично було заборонено плювати на пiдлогу. Бейзер переводив своi сухi, зеленкуватi очi, схожi трохи на баранячi, на Фавста – вiн раз-у-раз робив Фавстовi якесь запитання, не було того дня, щоб вiн поминув його в ряду, не поспитавши:

– В чьом обвiняют тебя?.

Ми всi з великим напруженням чекали на цю вiдповiдь: цiкаво, за яку провину посадовили цього таемничого Фавста? Висидiти три мiсяцi в «секретцi», знали ми, не всякий зможе… А сам Конюшина Прокiп удавав iз себе – не було нiякого сумнiву – наiвного селюка з Подiлля.

Пильно дивилися – разом з Бейзером – у сiрi, гранiтнi Фавстовi очi – там глибоко-глибоко заховано було ненависть i зневагу не тiльки до Бейзера, а до всiх нас; ненависть iнодi iскрами вигравала на чоловiчках, – тодi у Фавста тремтiли з обурення руки, – але вiн завжди умiв стримувати своi чуття – вiн спокiйно вiдповiдав запитанням:

– За що? Ая, повстання.

Така вiдповiдь нервувала Бейзера, – вiн не мiг стримати свого гнiву, вiн висмикував з чорноi – офiцерського сукна – шинелi руку i, тупаючи ногою, вимахував тiею рукою так, нiби намагався на всю силу вдарити Фавста в обличчя.

– Бандит, бога твою мать, а? – оскаженiло вигукнув Бейзер.

Ми, арештанти, найбiльше боялися цiеi хвилини сказу: ми були глибоко переконанi, що Фавст, хоч i виснажений докраю, вiдповiв би на удар, бiльше того, вiн готовий був перекусити горлянку…

Фавст мовчав.

Вiн ковтав ii, криво усмiхався, а сам дивився на пiдлогу.