Остап Вишня. Невеселе життя

Треба, мабуть, погодитись i визнати за аксiому, що корiння справжнього, нескороминучого i позверхового, а глибокого i тривалого гумору ховаеться в комiзмi ситуацii, що примушуе читача захоплюватись i смiятись iз дисклокацii дiевих осiб та речей у гумористичному творi, де динамiка дii натрапляе на несподiванiсть, ускладнення й дивуе ефектним, часто занадто простим (i в цьому чи не найбiльший ефект!) розв’язанням. Такому видовi гумору слово, комiчний вислов править тiльки за помiчну функцiю, бо центр ваги комiзму там не на словi, а на ситуацii.

Ми дивимось на виставi Гоголiвського «Ревiзора» чи Мольерових «Тартюфа», «Мiщанина-шляхтича», «Лiкаря з примусу» або читаемо «Мертвi душi», чи, кiнець кiнцем, Аверченковi гуморески й смiемося. Цей смiх у нас тут викликае, розумiеться, не слово, а сама дiя, бо комiзм слова – живий тiльки в аспектi свого часу, а комiзм ситуацii легко може абстрагуватись вiд конкретних часових обставин i переходити кордони своiх епох. Отже, комiзм слова – тимчасовий i скороминучий, комiзм ситуацiй – якщо й не може, натурально, бути вiчно, то принаймнi, прагне цього, вiн тривалий i живучий.

Неправильно було б сказати огульно, що Остаповi Вишнi бракуе зовсiм комiзму ситуацii, вiн трапляеться в нього подекуди, ну хоч би взяти, примiром, його фейлетони «Як я рибу ловив», «Пiдмолоджування», «Геть сором», але це, власне, вийнятки. Гумор О. Вишнi спираеться, насамперед, на комiзм вислову, часто комiзм зрусифiкованого вислову, або ще гiрше комiзм (якщо це можна серйозно назвати комiзмом) вульгарщини, досить прозорого натяку на елементи звичайнiсiнькоi порнографii.

Ось кiлька зразкiв цього непевного комiзму вислову чи гумору русизму: «Праведнi слова… Іменно пiдходити й iменно «вмiючи…» «І замiсть «смички» получилось саме «ох»… «согласний, товаришочки, согласний…» «розрiшилась благополучно, «юринда», «замiченiе» «Кирпатi гори» (розумнiй – Карпати Б. В.), «Ох, i харрашо на селi!..» До речи: О. Вишня чогось вважае за вельми дотепний цей вислов «харрашо», «хароший», i вiн не може по доброму розлучитись iз ним у одному фейлетонi, а й далi багато разiв уживае його на розвагу нашому сiльському читачевi, що жадiбно ковтае те, «не мудрствуя лукаво», й на потiху аматорам «малоросiйських вещичок».

Мова мовиться, розумiеться, не про так званий «сказ», що поза своею комiчною стороною подае живу, з життя, з побуту взяту, картину, а про дешевий спосiб насмiшити «до нiкуди» свого читача. Проте в О.