Остап Вишня. Невеселе життя

Вишнi можна натрапити подекуди й «сказ», взяти, наприклад, гумореску «Охорона народнього здоров'я»:

«Чи-лi какая, примерно, «бешиха», чи там «глаз» чи «пристрiт» чи «сояшниця», – баба етая, ну, как ото рукою знiмаеть… Такая ото баба… Уп'ять-же таки: «зуби», «переполох», «простуда», чи-лi какой нiбудь вас «огник» поприщить, – усьо ето баба Палажка достоменно проiзойшла й на все етi болiстi iй просто таки вродi наплювать…»

Та в тому-то й бiда, що за «сказом» iдуть у О. Вишнi зловживання покрученим словом, русизмом, i сумлiнний критик мiг би списати багато паперу, виписуючи та пiдраховуючи оту «юринду» та «харрашо», але я гадаю, що цю роботу можна з легкою душею покласти на дозвiлля статистикiв.

Остап Вишня виробив собi кiлька штампованих засобiв i раз-у-раз орудуе ним, не турбуючись за те, як, кiнець кiнцем, читач сприйматиме iх. Адже-ж цi гуморески були розрахованi на газету, на одноденне читання, а не на три томи «усмiшок». Ось зразки цього Вишневого засобу, що може й веселять «медлительного в движениях малоросса», але набридають хоч трохи культурнiшому читачевi: «Великi ножицi, грiзнi ножицi, гострi ножицi, розчепiренi ножицi… Отакеннi ножицi…» Чи ще: «Село – це така собi територiя, а на тiй територii хати, хлiви, льохи й церква… Помiж тими хатами вулички… У льохах нема нiчого, бо давно вже поiли… На церквi хрест, а на хрестi галка… Хрест золотий, а по позолотi по тiй – купочки бiленьки, – то птиця господня антирелiгiйну пропаганду робить»,

Дотепи, подiбнi до цiеi «пташиноi антирелiгiйноi пропаганди», аж через вiнця ллються по гуморесках О.

Вишнi. Тут i «сорочка зав'язуеться вузлом вище того мiсця, про яке ви зараз думаете», i наш класичний поперек, що «переходить у «далi» (цим попереком з «рештою» О. Вишня козиряе кiлька разiв), i матня, що «на вас iззаду скепсисом вiе», i лiй – «певна рiч, коли вiн у головi. А як у иншому мiсцi – нi чорта не варт… М'яко тiльки сидiти та ширше штани ший».

О. Вишня вельми уподобав цi сумнiвноi якости дотепи, що-до тих мiсць, «яке чухаеш» i без анiякiсiнького чуття мiри (та й чи можна тут, взагалi, вимагати якоiсь мiри?) рясно сiе на сторiнках трьох томiв.

Що це – гумор? Ми не будемо зараз сперечатись, чи смiшнi цi всi пастушки, що «за корiвками йдуть, матюкаються», чи реготатиме читач з отоi «бугаячоi сили» – такий гатунок «гумору», без сумнiву, знайде завжди свого аматора, ба навiть численного аматора, але-ж про це мова. Говорячи про Вишневу вульгарщину, ми: далекi вiд «критичного стилю» якогось А. Г.