Остап Вишня. Невеселе життя

Регочуться хлопцi, аж за боки беруться – повiрите? Вам дивно, дивлячись на них, i навiть нiби трохи нiяково, а втiм дивуватись нема чого – «Хлопцi звикли смiшне вичитувати в Остапа, отож i смiються вже по звичцi», – так принаймнi, пояснюе це мiсцевий учитель.

І справдi, Остап Вишня до смаку припав нашому селу. Вiн знае село до найменших дрiбниць, вiн умiе подати його фолькльор, зорати перед читачем незнану йому сiльську цiлину, в нього постiйний i завжди свiжий контакт iз селом.

Цю примiтивнiсть вiн переносить iз своiх «сiльських усмiшок» i на иншi фейлетони, але, переходячи мiську царину, ця примiтивнiсть втрачае притаманний собi грунт, вульгаризуеться, переходить iз гуморески в смiховину невеликого гатунку, що, кiнець кiнцем, складае лiтературне обличчя Остапа Вишнi, ба навiть певне явище – Остап Вишня, над яким власно мало ще задумувався, а то й просто собi не думав сучасний украiнський критик та публiцист, не кажучи вже за нашого масового читача.

Але вiддамо ще раз належне Остаповi Вишнi, згадаймо його безперечно художнi «Сiльськi усмiшки», згадаймо його прекраснi запашнi «Косовицi», «Жнива», прочитаймо з насолодою «Темну нiчку-петрiвочку», його барвистий «Ярмарок», щоб сказати – якi величезнi здiбности в цього автора, яке знання сiльського побуту, фолькльору, мови! Якi можливостi були перед автором, наколи б вiн у своiй дальшiй творчостi йшов межами «Косовиць», манiвцями «Темноi нiчки-петрiвочки», майданом «Ярмарку»! i яка шкода, що поруч «Вишневих усмiшок» стоять прикрi Вишневi гримаси, яка шкода, що чималi Вишневi адепти йдуть за Вишнею саме шляхом його гримас, що створило в нашому лiтературному сьогоднi «Вишнiянство», як певний жанр нашого сучасного гумору.

Отож маемо поставити, на жаль – чи не вперше – на вид нашому читачевi гримаси «Вишнiянства», щоб виповiсти йому вiйну й засудити його.