Жарінь. Зупинись, подорожній!

Поруч з Бендасом сидить дама з рудим волоссям – германiстка. Їi повинно б цiкавити питання германiзацii полабських слов’ян, проте вона нудиться: пiдперла рукою голову й лiниво постукуе пальцями по зеленiй оксамитовiй скатертi.

Є й новi люди. Цей молодий доцент, Карпов, здаеться, приiхав на захист з Киева. Вчений секретар доцент Кучеренко перевiвся до Львова з Харкiвського унiверситету. І ще один, i другий – зовсiм незнайомi.

І студенти. Їхнiх прiзвищ професор не пам’ятае. Знае лише: завтра вони навперейми розповiдатимуть у своiх аудиторiях про сьогоднiшнiй захист, згадуватимуть цiкаве, майже фантастичне про Антона, Юлю, про нього, Мохнацького, переказуватимуть почуте з iнших уст, перебiльшуватимуть.

У коридорi бiля трохи вiдхилених дверей дзеркального залу зупинилася студентка. Вона крадькома заглянула в щiлину i враз прикипiла до дверей.

– Можна й зайти, дiвчино, – почувся позаду голос, вiд якого вона стрепенулася. Свiтло-зеленi очi вiд знiяковiння зайшли слiзьми – ii ж спiймали на пiдгляданнi! Дiвчина метнулася вбiк, щоб виминути високого чорнявого хлопця i втекти, та вiн узяв ii за руку й мовив поблажливо:

– Я також запiзнився, зайдемо разом.

– Нi… Власне, так… – Дiвчина нервово смикала довгу чорну косу i чомусь поправляла на грудях бiлу блузочку. – Але я не знала, що тут захист. Тiльки заглянула, коли дивлюсь…

– Сам Кривда за кафедрою!

– Так! Сам Кривда, розумiете? Ви, можливо, теж знаете його, але ж вiн наш, iз Загайпiлля! Та що це я, ви й не чули нiколи про якесь там Загайпiлля…

– А якщо чув? – Хлопець усмiхнувся i провiв дiвчину у вестибюль.

– Та що ви…

– Кривда – раз, – вiн загнув мiзинець. – Іван Ковбанюк – два, вчитель Шинкарук – три, його дочка, забув iм’я, – чотири…

– Так це ж я – його дочка!.. – Вiра дивилася великими очима на незнайомого, приклала долоню до щоки, наче про щось здогадалася.

Хлопець обвiв здивованим поглядом дiвчину, мовляв, ось яка ти! Запитав:

– Ви в унiверситетi вчитесь?

– Так, на iсторичному.

– А я з фiлологiчного. Сарабай Мирон…

Вiра опустила руки, ступила крок назад i заперечливо похитала головою. Кучерявий, високий, продовгувате, монгольського типу вилицювате обличчя, примруженi карi очi. Таким його уявляла собi в дiвочих мареннях? Та нi! Той був якимсь неземним, тiльки бажанням, а це звичайний юнак з приемним простим обличчям.