Жарінь. Зупинись, подорожній!

Якусь мить дивилася на нього, немов намагалась пригадати, де бачила його… Хотiла щось сказати, та хвилинний спогад нiжно захлюпнув ii пам’ять рожевою хвилею. Не вiдводила од Мирона очей i помiчала, як зливаються риси обличчя цiеi незнайомоi людини з ii вiрою у велике кохання – так ескiз оживае, коли на нього лягають фарби багатством розмаiтих тонiв.

…Поверталася тодi зi Львова – склала екзамени в унiверситет. З Фальби йшла пiшки навпростець через лiс, минаючи багатолюдний тракт. Хотiла побути сама з собою, щоб нi з ким не дiлити своеi молодоi радостi, лише з квiтами, деревами i гарячим лiтнiм небом, що повисло над лiсом.

«Я вже доросла! Дивiться, левади й квiти, як святкую свое повнолiття! Менi нiчого не жаль, вам я роздаю всю сьогоднiшню радiсть, берiть!»

І сiяла свою втiху по левадах, а вони ще дужче наливалися зеленим соком; розкидала ii на квiти, i вони пахли у стократ духмянiше. А коли роздала все свое багатство, i воно всякло у м’яку зелень, заголубiло плесами дикого цикорiю, виструнчилось червоними стiжками iван-чаю на зрубах, тодi вiдчула самотнiсть.

«Дивись, я була багата, та розсiяла свое щастя квiтами по полю i позбирати сама тепер не можу. Бачиш мое зажурене обличчя? Бачиш, у мене на очах сльози… Забери собi все, а менi тiльки одну квiтку з твоiх рук i поцiлунок з уст. Я така нещаслива! Квiти цiлуються з метеликами, береза з вiтром, трави з сонцем, а мене ще нiхто не цiлував нiколи. І не знаю, чи це радiсно, чи боляче, запашний той поцiлунок, мов нектар медунки, чи терпкий, як стеблина гiрчаку, а може, зрадливий, як отi солодкi та отруйнi ягiдки вовчого лика?»

Але не було нiкого, хто розгадав би цю загадку, хто зумiв би спiймати те невловиме марево щастя, що цвiло i тремтiло всюди – на землi i в серцi – жагучим бажанням.

В солодкiй тузi Вiра лягла на траву, дивилася в небо i вiрила: це буде! Воно прийде. Та не Іван – цупкий i сухуватий, як гiлка свиду, i не Василь – той житнiй колосок у росi, що ховаеться за своею межею, а смiливий життелюб, який вiд безтямного кохання може йти на жертву, вiзьме ii за руку i поведе в життя.

«А коли зустрiну тебе, всi моi квiти твоiми стануть. Ти вiзьмеш разом з ними й мене, бо я найкраща серед квiтiв. І забудеш тодi всiх, хто завдавав тобi болю, бо я приноситиму лише радiсть. Прийди, чуеш?»

Тiльки яснiло i добродушно усмiхалося небо над дiвочими мрiями…

За одну мить згадала все це Вiра.