Злодії та Апостоли

Не виймаючи iз гнiзда верхньоi дилини, вона перескочила вориння i вбiгла, таки вбiгла до хати й перш нiж обняти матiр, батька i брата, якi сидiли за обiднiм столом i, уздрiвши ii, сторопiли, обвела пильним поглядом свiтлицю й, помiтивши на припiчку мосянжову головку бартки, насiчену кружальцями й трикутниками з чорними цятками над кутами, схопила ii, припасувала до держака, й коли розломи тiсно увiйшли один в одного, поглянула на батька й подала йому через стiл топiрець, та брат Йосип перехопив його, притиснув до грудей i вигукнув зловтiшно:

«Таки вернулась!»

Якусь хвилину всi стояли мовчки, й нiхто не важився заговорити першим: кожен знав, що будь-чия мова почнеться з питання про бартку – чому вона зламалась i яким чудом держак потрапив до рук Оленки?

Мама Палагна зупинилася перед дочкою з розпростертими до обiймiв руками: обидвi – бiлявi й схожi мiж собою – стояли навпроти циганкуватих батька й сина, теж схожих: в старого Юри дрiбнi кучерi побила сивина, а Йосиповi, ще дрiбнiшi, вилискували, нiби нафарбованi купервасом, – i так застигла родина в кiмнатi, бо тайну бартки знали тiльки Оленка i ii старший брат; вони дивилися одне на одного, не зважуючись порозумiтися: розкривати перед батьками таемницю чи нi…

Та врештi в Йосипа розтулилися вуста, й вiн виплюнув зневажливi слова, якi розкрили для батька й матерi секрет зломаноi бартки, й скрушно зiтхнула мати, а старий Юра й далi стояв iз зцiпленими зубами, тiльки жовна заворушились пiд шкiрою на обличчi, коли вислухав до кiнця жовчну Йосипову мову.

«Шкода, що-м не поклав його намертво, паскуду, – зчеповз келеп по баранячiй шапцi, а на другий помах вiдхилився Михалко, i я луснув топiрцем по каменю – свиснула тодi в один бiк головка, а держак випав з руки… Слава Богу, намацав головку в потемках на землi.

«А за що?» – спитала коротко Оленка.

«А за те саме… “Злодii йдуть!” – вигукнув Михалко, наш гурт побачивши.