Злодії та Апостоли

Повiльно, нiби вагаючись, чи варто iй сьогоднi заходити до рiдноi хати, дiвчина зiйшла з гостинця й ступила на стежку, що спиналася вгору крутим берегом Черемоша до обiйстя, яке, зiслизнувши iз схилу Сивулi, зупинилося над урвищем. Критий червоною черепицею чепурний дiм обступили молодi смерiчки, що затримували корiнням можливий зсув, й подумала Оленка, що колись цiеi господарки не стане, й тут вируватиме рiчкова заплава, розмиваючи пiднiжжя Сивулi, а вже як далекi шумеiвськi нащадки, загроженi катастрофою, виберуться iз Зеленоi, то й навiки зникне з людського вжитку погане прозвисько, i хай би це сталося якнайшвидше…

Нiколи про таке не думала, не застановлялась, – iй, майбутнiй журналiстцi, марилася праця мiжнародноi кореспондентки, оскiльки добре володiла англiйською, – i що Оленцi до зневажливого прозвиська, яке прилипло до них тiльки в Зеленiй, – не потягнеться воно за нею в далекi свiти й тут теж колись зiтлiе; з Оленки почнеться новий рiд в iнших краях, де не буде нi Злодiiв, нi Апостолiв, а Шумеiв обох гiлок теж не залишиться на свiтi, й ворожнеча iхня навiки забудеться.

Аж здригнулася Оленка вiд таких думок, зупинилась на стежцi, i в ii очi, нiби вперше в життi, увiйшло рiдне обiйстя, заступлене смерiчками й обгороджене воринням; два шпилi заломленого даху вистрелили вверх гострими конусами, немов зiбралися проколоти небесну твердь й зачепитися за неi, коли б насправдi зсунувся берег i внизу завирувала каламутна ковбаня, – й так вiчно висiтиме будинок над Зеленою, чаруючи довкiл своею ошатнiстю й розганяючи кругами флюiди безсмертного шумеiвського роду.

Оленка стиснула в долонi держак, немов сама наготовилася до битви, й марення про свiтовi мандрiвки вмить ii покинули, вступивши мiсце почуттю кровноi приналежностi до святоi мiсцини над обривом, й у цю хвилину вiдчула вона, що нiяка сила не зможе вирвати ii корiння, яке вросло в цей гiрський кряж, де б не закинула доля, що тут початок i кiнець, альфа й омега ii життя.