Злодії та Апостоли

 – До Зеленоi пiдкинете?»

«А чом би й нi, хто такiй кралi вiдмовить?»

Дiвчина швидко всiлася в машину й приквапила на шофера, щоб рушав, помiтивши, як стежкою з Кернички спускаеться вниз чоловiча постать – був то, напевно, Данило, й Оленка вiдчула, що мусить втiкати вiд нього, аби не було пiзно: наздожене, й залишиться вона з ним надовго, а може, й назавжди, й обое усе життя будуть доходити правди, чому то вони, з однаковими прiзвищами, опинилися серед ворожих родiв, i в чому полягае та ворожнеча? Хто i в якому колiнi з ii роду зло дiяв, що iх обiзвали Злодiями, кому та дiя здавалася злом, а може, якраз добром була i зловi зло чинила? А яку благодать несли у свiт Шумеi, яких Апостолами нарекли, де те добро вiд них посiялося i яким зелом зiйшло на землi: арнiкою чи блекотою?

Мотор у старому «бобику» довго чмихав, а чоловiча постать наближалася буркутським плаем, i в дiвчини завмирало серце: що станеться в ii життi за мить-двi i що буде пiсля того, як те вже станеться – втiха чи жаль, подив чи розчарування; та хай би ця машина вже швидше рушила… та хай би мотор нiколи не завiвся… Данило пiдбiгав, а в дiвчини терпло серце й набиралося тiеi тугостi – коли ще хвилина, i бризне кров…

Та врештi «бобик» скочив з мiсця, немовби з ланцюга зiрвався, закрився клубками дорожньоi куряви, й на мить полегшало на душi в Оленки, страх полишив ii, впустивши на свое мiсце навальний туск, що враз зацiпенiв каменем.

«Я тебе вiдразу впiзнав, Оленко, – повернувся до дiвчини Василь Голуб, заступник голови райради.

 – А що тебе сюди занесло – чей у вчорашню шаргу не важилася виходити на Попа Івана, та й якi там мiстерii могли вiдбуватися на снiгу… А я iздив поглянути, як iдуть роботи на Шибеному, – вже, слава Богу, закладений фундамент пiд турбазу…»

Дiвчина не обiзвалася, а Голубовi хотiлося розмовляти, вiн показав на держак вiд топiрця, який Оленка тримала в руцi.

«Вiд вовкiв обганялася?»

«Вiд собак…» – скупо вiдказала Оленка.

Голуб ображено вiдвернувся, й дiвчина аж тепер пильно приглянулася до держака, оздобленого перламутровим вiзерунком, немов циркою на красноiльських вуставках, i тепер уже остаточно впевнилася, що то залишок вiд батькiвськоi бартки.

А де ж головка з розплесканим обушком, загнута буквою «р» – той мольфарський топiр, яким так дорожив неньо? Як же вiн опинився на Попi Іванi, та невже батько або брат Йосип пролив ним учора кров?

Оленка попросила шофера, щоб зупинився, подякувала й вийшла на автобуснiй станцii в Зеленiй.