Мальви

Хто ж мiг знати, що плющ, якому природа присудила повзати по землi, непомiтно всмоктувався в пори дерева, хитро снувався тоненькими жилами по стовбуру до самого верховiття, день у день висмоктував соки, поки вп’явся мацальцями в корiння. А тодi запишався, забуяв, розпустивши листя по чужих гiллях. Та не сiдають на нього нi бджоли, нi метелики, ба навiть сарана не iсть його. Цупкий i ядучий. Вiн зеленiе, поки струхлявiе корiння старого дерева, роз’iдене плющем, доки воно звалиться i вкрие паразита своею порохнею…

…Надто скоро почалося цього року лiто в Криму.

А в червнi налетiла до Кафських степiв сарана. Вийшли селяни з кетменями копати рови, вийшла процесiя сiросукманних дервiшiв, несучи в калачикових баклагах священну мекканську воду, i стояли всi, безпораднi, дивлячись, як довкола погибае життя.

Серед натовпу жiнок, що в розпачi вже не дбали про те, щоб закривати визоленi тривогою обличчя, стояв сивобородий чоловiк у бiлiй чалмi i сiрому бурнусi. Тяжка скорбота тiнилася в його очах.

– Кара Аллаха за грiхи нашi… Отак чорнiе i стогне земля, коли йдуть правовiрнi вiйська у чужi краi, – мовив сам до себе, i повернули до нього голови люди, а дервiшi, що стояли осторонь, пiдступили ближче. – Такий же шум тодi летить над землею, i так само лунае плач жiнок та дiтей.

Рiзко пiдвiв голову один iз дервiшiв, зателiпалася срiбна серга у вусi, вiн пiдiйшов до меддаха Омара, зарослий i босий, смиреннi очi зайшли гнiвом.

– Чи не покинуло волосся розуму твою голову, старче, що накликаеш нам кару християнського Бога за джихад[14 - Джихад – священна вiйна проти християн.]? І хто ти такий? Ти, видно, мусульманин, тож як ти мiг забути слова пророка: «Пiде до раю той, хто загине на полi бою з гяурами?»

– Але сказано теж у сьомiй сурi Корану, отче, – вiдповiв спокiйно меддах Омар, – у сурi пророчiй: «Скiльки сiл ми марно погубили!»

– Якщо ти знаеш Коран, хай осiнить нас свiтло едино правдивого вчення, – посмиреннiшали очi дервiша, – то згадай слова пророка: «Ми покажемо нашi знамення у всiх краiнах, поки вони не зрозумiють, що це правда».

– Але друга сура, благочестивий, сура меддинська, гласить: «Горе тим, що пишуть писання своiми руками, а потiм кажуть: це вiд Аллаха».