Мальви

Ми е!» Заспiвав повстанчу пiсню болгарський гайдук, грецькi даскали[7 - Даскал – вчитель.] понесли книги своiм людям, пiдвели голови волохи, чорногорцi, албанцi. Хто врятуе тебе? Твоi розумнi дiти кизилбашi[8 - Кизилбашi – турецькi повстанцi проти султанiв.] пiдносять меч на призвiдцiв твого горя i будучоi загибелi твоеi, а ти, заслiплений i нерозумний, убиваеш iх – своiх спасителiв.

Чому не бачиш, не розумiеш цього, обманутий османський люде? Ти ж не народився грабiжником, не прийшов на свiт злодiем, якого карати треба.

Тебе таким зробили. Хiба не мiг би ти жити iз сусiдами у згодi й купатися у своiх власних почестях i багатствi? Чому не подаси руку гайдуковi[9 - Гайдук – повстанець на Балканах.], ускоковi[10 - Ускок – сербський повстанець.], клефтовi[11 - Клефт – грецький повстанець.], поки не пiзно, поки страшна кровопролитна злоба не схрестить вашi мечi тобi на загладу? Де той пророк, який зумiв би крикнути так, щоб ти, оглухлий, почув: «Спам’ятайся, не вбивай сам себе! О народе мiй…».

Зникли за воротами Кафи купцi, яничари, мубашири, подався меддах Омар, високий i величний, до Карантинноi Слободи, де зупинялися паломники, що поверталися з Мекки.

Сонце пекло не по-весняному. Поблякли тополi бiля пiвнiчноi кафськоi стiни, вмирало на пустирях зблякле будяччя, крушилися пiд ногами курай i сухi вiники тамариску, репалася глевка земля, i ледь сльозилися фонтани.

Лише при входi до пiвнiчних ворiт зеленiв розкiшний самотнiй платан, пишався буйною кроною над зубчастим муром i манив у свою тiнь змучену спекою людину.

Цей буйний платан привертав увагу мiсцевих жителiв, паломникiв, невiльникiв, що тяглися журавлиними ключами з ринку на галери турецьких дервiшiв ордену Хаджi Бекташа[12 - Хаджi Бекташа – монах, який заснував у XIV ст. орден дервiшiвбекташiв.], що заснували на околицi мiста такiе[13 - Такiе – дервiшський монастир.].

Певно, не один з перехожих задумувався, ховаючись у тiнi дерева, про вiчнiсть життя; не одного бадьорила безсмертна живучiсть пiвденного богатиря, i чабан, можливо, складав пiсню про мужне дерево, що витримуе суховii, спрагу i безжалiсне палюче сонце.

Зупинився бiля нього меддах Омар, довго придивлявся до зухвалого дерева i гiрко посмiхнувся в задумi. Бо мало хто знав, що цей богатир мертвий, що серцевина висохла i коренi давно перестали тягнути глибинну вологу.