Орда

Приглянувся – аркуш був чистий, жодного слова не виписано на ньому… І зрозумiв чернець, що писати iсторiю свого життя для власного очищення вiн ще не мае права, бо та iсторiя тiльки-но почалася, i треба терпеливо до кiнця ii пройти.

Втiм, вiн вiдчув, як теплi долонi торкнулися щiк, хтось нiжно притулився обличчям до його тiменi. І вiд цього стало легко й добре на серцi, вмить стекла з нього сукровиця страху перед життям, вiн став готовим до спокути.

– Це ти, Лебедице? – спитав.

– Я нинi була Мотрею, якiй ти подарував рятiвнi для неi слова.

– А край карликiв – е вiн?

– Є, – вiдказала Лебедиця. – Мотря втекла з того краю, а ти залишився в ньому й дотепер i думаеш, що карлики великi i страшнi. Вiдкрий очi, уздри iх, збагни i аж тодi йди на прощу.

– Де тепер Мотря?

– Цього нiхто не знае. Бо ж не вiдае нiхто й того, де душа гетьмана, що хотiв подарувати волю нашому краевi.

– А ти хто?

– Я зболена твоя душа… Бiдний мiй страждальцю, як багато горя впало на тебе, i дай, Боже, тобi сили вистраждати його.

– Але ж ти дiлитимеш зi мною у спокутi терпiння, i менi буде легше…

– Я чистота душi твоеi, i з тобою буду тiльки тодi едина, коли сам очистишся. Яка ж бо зi мною спокута, зi мною тобi радiсть. Покутувати можна тiльки наодинцi зi своiм грiхом.

– Куди ж ти подiнешся?

– Вiддай менi мого лебединого кожушка, я повернуся у свiй вимiр часу. Показалася тобi, щоб ти знав, що я ще в тебе е.

– З туги за тобою умру.

– Туга додасть тобi сили страждати… Я повернуся до тебе, коли позбудешся страху i вовкулака здаватиметься тобi боягузливим тхором.

Єпiфанiй пiдiйшов до стiни, виколупав з неi снiжно-бiлого лебединого кожушка, виламав грати у вiконцi, довго стояв зацiпенiлий, вдивляючись за летом Лебедицi, що вiддалялася, малiла i врештi зникла в синявi неба.

Роздiл п’ятий

Молодий шведський король нi страху, нi вiдчуття жорстокоi реальностi не вiдав.