Країна Ірредента. Злодії та Апостоли (збірник)

Пiд iменем Йозефа Сiмона й Наталii Сiмон ми з Розалiею прибуваемо до Бiлокам'яноi, готовi увiпхати голови в московський зашморг.

А сiтi вже наставлено: замiсть Ленiна приймае мене, спiйману на гачок дорiдну рибину Директорii, нарком закордонних справ Чичерiн, вiн iронiчно запитуе: «Та невже ви зумiете очолити украiнський радянський уряд у Харковi – ви, вчорашнiй голова Директорii? А втiм, ми вас пошлемо до Харкова в розпорядження наркома Раковського…» Потiм прийняв мене вiйськовий нарком Троцький: «Ми вас призначимо комiсаром в армii всеросiйського пролетарiату.

Нiякоi окремоi украiнськоi армii нема i не буде!»

Ми з Розалiею розумiемо, що потрапили в пастку. Нас поспiшно вивезли з Москви до Харкова, та Мануiльський навiть не допустив мене на засiдання ЦК КП(б)У. У Харковi страшно розмовляти украiнською, не визрiли яблука соцiалiзму на украiнському деревi, нiколи вони не впадуть нам у рот. Не iснуе червоноi Украiни, немае такоi на свiтi, вона може жити лише пiд синьо-жовтими прапорами – це колiр нашоi кровi.

Украiна окупована Москвою, й тут мене чекае смерть за зраду нацii. Як же мiг я повiрити в московське братолюбiе, невже нiчого не навчив нас Меншиков у Батуринi, Петро на невських болотах i – на наших очах – Муравйов у Киевi?! А ще похорон тридцятьох крутян на Аскольдовiй могилi!

Треба втiкати, поки не пiзно. Врятовуе мене й себе моя кохана еврейка Розалiя Лiфшиць: у Голови III Інтернацiоналу еврея Зiнов'ева, який на той час перебував у Харковi, виклопотала дозвiл на наш виiзд за кордон.

У сiчнi 1921 року ми з Кохою купили дiм у мiстечку Мужен бiля Парижа, й вiдтодi для мене не стало Украiни:

вона ввижаеться лише за письмовим столом, а ще в пiсляобiднiй час, коли виходжу на альпiйську гору. Менi тодi здаеться, що мiй рiдний край бачить мене: звiдти даю знати, що я бiльше не полiтик – тiльки письменник, але чи чують там мене? А якщо вже не чують, то те, що бiльше за мене, звелить незабаром зiйти вниз iз чужоi замаеноi зеленню вершини й ступити у слiди предкiв.

Ой, рано ще, рано… Я чую бiля себе тиху присутнiсть Кохи, ii стримане дихання, вона мовчки говорить до мене: «Уже п'ять лiт ти виходиш на цю гору щодня й виглядаеш свою Украiну. ii немае, пора вже й звикнути». І я вiдповiдаю: «Хiба можна звикнути до довiчного ув'язнення, моя люба? Та я дякую долi, що ти завжди бiля мене, мое велике й останне кохання. І я не хочу без тебе йти у вiчнiсть.