Край битого шляху

Той нiколи не втручався в життя квартиранта, тiльки деколи розмовляв з ним на полiтичнi теми. Вiн так, мiж iншим, дiлився з Владеком газетними новинами чи враженнями вiд прочитаноi книжки, iнколи за чаем нi з сього нi з того пригадувалося щось з iсторii. Траплялося, що Владек слухав i з зацiкавленням перепитував. З вогником задоволення в малих хитрих очах господар терпеливо переповiдав ще раз. Тодi Владек, забуваючи про розплющений нiс Костельнiцького, пильно вдивлявся в очi розповiдача. Деякi iсторичнi факти були дуже цiкавi.

Розгром Хмельницького пiд Берестечком описувався в таких соковитих барвах, що не можна було не захоплюватися. Про «чудо над Вiслою» в 1920 роцi Костельнiцький говорив як про единий в своему родi приклад героiзму. Це було справдi цiкаво. Прочитавши ще раз «Огнем i мечем» Сенкевича, Владек простодушно подiлився з Антоном:

– Цiкаво, що iнколи простi розбiйники, як-от козаки, вiдiграють значну роль в iсторii.

Антiн обурився. Вiн розповiв товаришевi про визвольнi вiйни сiмнадцятого столiття, про те, як польська шляхта гнобила i гнобить украiнський народ, однак Владека це не переконувало.

– Украiна – народ, – це я згоден. Украiна – територiя, визнаю. Але Украiну як полiтичну одиницю не уявляю.

Антiн сам шукав кiнця в заплутаному вузлi iдей i поглядiв. Вiн закинув наукову працю i знову почав докладно вивчати програми численних партiй i товариств. Як i колись, найближчим йому був соцiалiзм. Але рiвночасно вiн боявся його: революцiя необхiдна, коли е умови для неi.

Якщо ж iх немае, тодi тiльки кров i марнi жертви… Що дають страйки i робiтничi бунти у Львовi? Поповнення для тюрем. Хiба це перспективна боротьба? Але ж яка тодi партiя може змiнити суспiльний лад? Шукав i не знаходив.

Якось один студент шепнув йому (вiн навiть не запам’ятав хто) про нелегальне засiдання «Студентськоi громади» в залi Копернiка. Антiн знав про iснування цього товариства. Знав, що воно легальне i перебувае пiд протекцiею нацiонал-демократiв. Чому ж раптом iм захотiлося влаштувати недозволенi збори? Це зацiкавило Антона, i вiн пiшов.

Виступав голова товариства студент Вербицький. Вiн iз запалом i патрiотичною пристрастю говорив про ганебну заборону ректора вживати термiн «украiнський».

– Це ганьба, це насмiшка, панове! Ректор мотивуе свiй наказ тим, що слово «украiнський» означае полiтичну партiю, а товариство академiчне не може мати полiтичноi мети. Цього терпiти не можна, ми мусимо написати протест.