Черлене вино

Вiн згадав iм’я гусляра, пiдбадьорив: «Веселiше, Арсене», Арсен, дивлячись убiк, тихо водив пальцями по струнах.

Хвалиться стрiлов перед дружинов:

Нема в короля такого коня,

Як у нашого пана Івана, —

спiвав Арсен, а в головi замугичилася лазарева жебранка, почута нинi на ринку: «Ой брате мiй, брате, сильний багачу, создай менi хлiба i солi», а iй завторували слова волокитного отамана: «Я ж рiвня тобi…»; Арсен стрепенувся, пальцi забiгали скорiше по струнах, щоб заглушити глуз:

Хвалиться луком перед гайдуком:

Нема в гайдука такого лука…

Розпогодилося Івашкове обличчя, бо сподобалась йому бравура, що зазвучала в пiснi, складенiй мовби для нього, та знову затужила мелодiя, i подумав боярин, що цей гусляр добре грав би на весiллi, бо там i туга, й веселiсть потрiбнi.

І туга, i веселiсть… Чого бiльше буде в його дочки на весiллi? Жура заволокла бояриновi очi: тисячi людей, сотнi ланiв землi йому належать, а по правдi – нiчого в нього немае, крiм Орисi, i ту мусить вiддати, не питаючи ii волi; мусить вiддати за сина можновладного суддi Давидовича, щоб з’еднати собi його в союзники, бо тяжка вiйна гряде, а Давидович за грiш готов i чортовi душу продати… Нi, не туги, ii досить буде потiм, веселощiв треба на Орисиному весiллi; Івашко вийшов iз-за столу, пiдступив до Арсена й мовив:

– Ти грав уже в мене, Арсене, я пам’ятаю.

То запрошую тебе з братiею до Олеська на Стрiтення: гратимеш моiй дочцi на весiллi. – Вiн вийняв дукат i подав гусляревi. – Ось тобi завдаток.

Арсен перемiнився на обличчi й вiдступив. Ще дужче здивувався Івашко: диви, який гордий, – дуката не приймае. Вiн сягнув у полу жупана i вийняв гривню.

– Спасибi, пане ласкавий! – пiдбiг хлопчик-танцюрист, що служив у скоморохiв i за мiхоношу, схопив гривню i за дукатом простягнув руку, та вже дукат упав у широку кишеню боярина. – Спасибi, пане славний! І не турбуйся, приiдемо на самiсiньке Стрiтення, а то ще й скорiше, бо ж ми де пиво п’емо…

– Замовкни, кутерного! – прикрикнув Арсен на хлопця i сам злякався свого крику.

Що скаже товариство, коли вiн вiдмовиться вiд такого заробiтку? Треба погодитися, треба ранiш, до Стрiтення, в Олесько прийти… – Боярине, – вiн наставив перед Івашка гуслi, – чому сховав дукат? Ми прийдемо до вашоi милостi й до дочки вашоi милостi, кинь дукат, щоб струни вiдiзвалися!

Івашко пильно глянув на Арсена, поволi сягнув у кишеню жупана i пожбурив дукат на гуслi.